Ганна Багряна - Етимологія крові

Тримають у руках коровай. На білому рушнику. Вони хочуть нас поблагословити. Але ми всі чекаємо священика, який вінчатиме нас. Священик довго не йде. Ми бачимо інших гостей, які прийшли на наше весілля. Це красиві й усміхнені люди. Серед них є і моя бабця Галина, і Назарова бабця Анничка – але вони молоді, вродливі, зовсім не такі, якими запам’ятали їх ми. Анничку за руку тримає якась дівчина, вона дуже схожа на мене, як сестра-близнючка, а проте й гарніша від мене, здається. Є з ними і Назаровий дід – статечний парубок-гуцул у формі повстанця. І навіть – мій сусід Ілько, здоровий, щасливий. Всі вони підходять до нас і вітають зі святом. І дарують нам білі-білі квіти.

Нарешті з’являється Той, хто вінчатиме нас. У довгій рясі. Високий, стрункий. Я не забула б його навіть у пеклі. Лікар Думін. Він зовсім не змінився. Такий, яким я його любила. Від його погляду стає млосно. Але Думін мовчки протягує нам на долоні – замість наших весільних обручок – пару золотих кульчиків-півмісяців. І навіть не запитує, чи хочемо ми з Назаром бути до смерті разом – «і в радості, і в горі». Просто протягує кульчики на своїй широкій чоловічій долоні. Мовчки.

І тоді до храму заходять інші гості. Стурбовані і сумні. Серед них – наші батьки, мої і Назара, Марта, Андрій, інші друзі, чоловіки, які любили мене і яких ніколи – по-справжньому – не любила я, мій теперішній друг Орест, навіть – мій учитель музики з акордеоном.

Я беру один кульчик з долоні Думіна і гострим шпичаком проколюю Назарові вухо, щоб здійснити нарешті цей дивний обряд вінчання. З проколеного місця починає струменіти кров. І я не знаю, чим її зупинити. У голові паморочиться, свідомість залишає мене… Все, що бачу перед тим, як упасти в забуття, – яскраве і тепле-тепле світло, що заливає все довкола, розмиваючи обрій. Обрій існує лише здалеку, бовваніючи, – я не помилялася… Якась сила поки що не хоче мене відпускати ТУДИ. І тому я повертаюся знову…

Подібний сон мені снився вже декілька разів. Але найцікавіше: я ніколи не прокидаюся з тривогою. Лише зі спокоєм. І бажанням – жити далі. Наперекір усім ниточкам і ланцям. Наперекір долі і часу. Усупереч усім існуючим забобонам. Доти, допоки є у мені – як таємниця – моє маленьке МІСТО. Допоки воно не накрилося – ані кров’ю, ані світлом, ані водою, ані радіацією… Але й тоді – не знаю – чи буде страшно.

За Габією

Коли чую про те, що хтось завершив свій земний шлях, коли бачу, як плачуть люди над свіжими могилами померлих родичів і друзів, завжди думаю про те, що смерть – це так само природно, як і народження. І кажу їм – тим, які плачуть:

– Це означає – всього лишень – «піти за Габією».

– За Габією? – здивовано перепитують вони мене.

– За Габією, – повторюю і показую рукою поперед себе, але ж – і на землю, пояснюю: – За праслов’янським божеством вогню, у кращий світ, туди, де ми всі колись обов’язково зустрінемося знову.

Так я заспокоюю їх, заспокоюючи водночас і саму себе. Ми не зникаємо, якщо наша кров переходить в інших. А померти – це означає – всього лишень – ПІТИ ЗА ГАБІЄЮ.

За Габією.

2007–2012
Оглавление [фрагменти мого життя] Страхолісся [хроніки чужих життів] Київське Полісся. Горностайполь [фрагменти мого життя] Кохання [хроніки чужих життів] Київське Полісся. Страхолісся [фрагменти мого життя] Жаб’є [хроніки чужих життів] [фрагменти мого життя] Жаб’є [хроніки чужих життів] Київське Полісся. Страхолісся [фрагменти мого життя] Жаб’є [хроніки чужих життів] Київське Полісся. Горностайполь [фрагменти мого життя] Криворівня [хроніки чужих життів] Київ [фрагменти мого життя] Криворівня [хроніки чужих життів] Київ [фрагменти мого життя] Криворівня [хроніки чужих життів] Київ Криворівня [фрагменти мого життя] Криворівня [хроніки чужих життів] Київ Криворівня [фрагменти мого життя] Київ [хроніки чужих життів] Київ Криворівня [фрагменти мого життя] Дорога За Габією