Ганна Багряна - Етимологія крові

світлим і смачним, як її вареники. Хіба то не вищий прояв людського егоїзму – помирати, в усьому лишаючи по собі згадку? До речі, Орчику, а ти любиш вареники зі свіжими ягодами?

– Люблю.

– Це добре, колись почастую тебе, бабуся дечому мене навчила.

Стає нецікаво їхати отак і спілкуватися з собою. Але іноді мене рятує відчуття можливого божевілля. Хто здатен на відчайдушні до безглуздя вчинки, той знає, що таке щастя. В одну мить щось вирішити, зірватися і – вперед! Забути про все, що може стримувати тебе, до чогось чи до когось прив’язувати.

Я серце ріжу рідними молитвами…

Чомусь згадався такий рядок. Але слово ріжу треба було б замінити, бо дуже вже по-хірургічному. Для чого різати, коли потім не буде кому гоїти рану?..

– Орчику, послухай: Я серце ріжу рідними молитвами. Як тобі ці слова? Нічого не нагадують?

Моєму чоловікові неспокійно. Він виймає – нарешті – мобільник з кишені. Телефон вимкнений. А він же заряджав його сьогодні вранці. З підозрою, я не помиляюся, дивиться на мене, а потім – на дорогу. Однією рукою тримає кермо, іншою вмикає телефон, вводить пін-код.

Мовчить. Звик до моїх витівок. Усе прощає.

І я мовчу. Вже дуже скоро буду там, де виросла. Де їла вареники з літом. Де була деревом з глибоким-глибоким корінням. Ми підемо на могилу моєї бабці, а потім у ліс. Можливо, і до моря також. Я не люблю Київське море, але й ненависті до нього вже не відчуваю.

– Орчику, їдь швидше! Життя навмисне тікає від нас, а хочеться ж встигнути стати щасливою!

Встигнемо…

* * *

Могила баби Галі вже заростає бур’яном – мама буває тут рідко, нема коли за щоденною метушнею. Я – теж дуже рідко, ще рідше, ніж мама.

І все, що лишається від наших предків у нас – трохи пам’яті. Зовсім дитячої, а тому – чистої. Я пам’ятаю бабцю усміхненою, доброю, дбайливою. Вона не померла, ні – просто пішла за Габією. Колись і ми з мамою туди підемо. Зустрінемо там мою і її бабусь. Хто вона, мамина бабуся?..

– Орчику, ти навіть не уявляєш, як мало ми знаємо про своїх предків! – кажу і ледь не плачу від власних слів.

Він обіймає мене ніжно за плечі. Я відчуваю приємний лоскіт по всьому тілу. Мені стає добре-добре. Відчуваю: йому так само. Каже, що я його приворожила. А мені смішно. Я ж нічого такого не робила. Просто якось вночі усміхнулася крізь відчинену кватирку місяцю-молодикові. Відтоді Орест наче прилип до мене. Каже, що я – «дівка з перцем», але ж терпить усі мої вибрики. А я тільки думаю собі тихенько: звідки вона в мене, та сила? Може, від когось із предків?..

Який же він хороший – Ор! Мій Орій. Ні, мабуть, я таки вийду за нього заміж. Авжеж. Скільки ж можна – дівувати? Орест буде мені непоганим чоловіком. Впевнена у цьому.

Цікаво, як там Назар – чи згадує тепер про мене?.. Чи бачить те саме, що бачу я?..

Цікаво, а як його бабці Анничці? Чи зустріла вона свою тінь, Ликерку, яку так довго виглядала?..

Трохи пам’яті – все, що лишається від наших предків у нас. Хоча, може, і не все…

Солодкий день – наче велика ложка акацієвого меду. Я – дерево. З глибоким-глибоким корінням.

– Орчику, – питаю вже крізь сон, – можна я покладу голову на твій живіт і трохи посплю?

У відповідь чую його гаряче дихання наді мною і запах молодої трави на теплій землі…

Я не дивлюся, куди іду. Дивлюся лише на свої ноги. Босі, засмаглі на сонці, брудні від пилу. Іду повільно, але ритмічно, ніби заколисую саму себе – в дорозі – іду, іду, іду, іду, іду… Не наважуюся подивитися вище, відчуваю у тому якусь небезпеку, і пояснити цього відчуття не можу. Хтось керує моїм рухом, хтось задає напрямок. Мені тепло, бо тепла земля під моїми ногами. Раптом чую дитячий плач, який перетворюється на дзвінкий сміх. Переводжу погляд на дорогу, якою іду. Чую солодкі стогони кохання, жіночий крик під час пологів, хропіння чоловіка, старече зітхання і дикий крик, який навіть не схожий на людський. Але все це скоро замовкає. І тоді з-під землі вибухає гарячий багряний фонтан – ніби кидає виклик усім, хто не хоче вірити у те, що наша земля – це насправді наша кров.

Дивлюся на фонтан. Не відчуваю до нього ані любові, ані ненависті, ані огиди… ані подивування. Просто дивлюся: у цьому немає нічого надприродного. І тоді помічаю раптом – уся земля вкрита бридкими чорними жабами. Вони стрибають одна поперед одної, одна на одну, підставляючи під багряний фонтан свої потворні спини. А тоді, накупавшись вволю у крові землі, починають голосно кумкати, розриваючи тим кумканням мої слухові мембрани – на тоненькі-тоненькі шматочки… я вже нічого не чую… лише мовчки й покірно іду за ними – довгою і широкою стежкою, вгору, до розмитого туманного обрію…

Десь на півдорозі бачу Назара – у білій вишиваній сорочці – білим по білому. Він простягає мені руку. Я теж у білому вбранні і з білим вельоном – наречена. Ми йдемо разом, тримаючись за руки, дивлячись під ноги – аби часом не втрапити до прірви, аби не пробити землю своїми кроками…

Зупиняємося там, де обрій. Я завжди вважала, що обрій існує лише здалеку. Ні, до нього можна дійти, ми ж дійшли. Перед нами, мов із-під землі, виринає величний храм. Розкішний. У стилі бароко. Входимо. «Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа», – починає співати раптом невидимий хор. Десь високо над нами. Це якісь неприємні верескливі голоси, що переходять у жаб’яче кумкання. І мені найбільше хочеться, щоб стало тихо. І стає тихо – наче в могилі. Тоді до нас підходить ВОНА, а разом з НЕЮ – високий чорнявий красень, так схожий на Назара.