Ганна Багряна - Етимологія крові

Але цього ранку Омелян не квапився сідати за стіл і діставати зі скрипучої шухляди альбом. Перебравши очима запилюжені корінці книжок, нарешті дістав якийсь старий пошарпаний томик і, відставивши ковіньку вбік, почав його обережно гортати.

– Ось послухай, що писав великий український поет Іван Франко про свій нарід: «Поневолений, битий, кривджений, підданий, не можучи найти ніде полегші ані справедливості, пішов у ліси, в гори, приставав до купи таких самих одчайдухів, і хоч чув над собою в кожній хвилі загрозу смерті, все таки рад був хоч під тою загрозою прожити свобідно, а надто ще мститися на своїх кривдниках».

– Це було давно, – нагадала йому Ганя.

– Давно, – погодився Омелян. – Іще коли опришки воювали з австріяками.

А по якійсь хвилі додав – напівпошепки, таємниче:

– Але хіба історія не повторюється? Після опришків були січові стрільці. Розповідав тобі про них, знаєш. Воювали ми з австріяками, потім – з поляками, потім – з росіянами: і з білими, і з червоними. Кривавими для нас були ці визвольні змагання. Вся Україна – від Карпат до Чорного моря – кістками молодих смільчаків, боронителів нашої волі усіяна. Дасть Бог, може, дух їхній проросте у нових поколіннях.

– Дух – із кісток? – щиро здивувалася Ганя.

– Атож, доню. Дух! – вигукнув старий, піднявши вказівний палець вгору, наче якийсь пророк або цар. – Змінюються люди, держави, кордони, прапори, навіть – вороги змінюються. Тільки дух народний нікуди не дівається. І доки він жиє – житиме і народ. А як зниденіє дух – тоді вже ніяка сила нам не допоможе: ані Господь, ані гаспид… Чуєш, що кажу?

Ганя покірно кивнула головою. Її серце забилося раптом у незбагненній, дикій тривозі. Дід, мабуть, одразу ж відчув це, а тому й поквапився перевести тему – із сумної на… ще сумнішу:

– Ой, Ґандзю, Ґандзю, серце моє крається, коли дивлюся на тебе. Молода, гарна, неледача. Але ж бачу: важко тобі тут, у цьому глухому краю, у напіврозваленій хатині – йой-йой, не хата, а хлів! – зі старим хворим дідом господарювати. Може, хотіла б часом десь на яку кавалєрку піти? – дід підморгнув Гані весело, ніби сам іще був парубком. – То не соромся, тільки скажи.

– Дякую, дідуню. Нікуди мені не хочеться ходити. Що людині судилося, те рано чи пізно її все-одно спіткає. Не варто гнати свою долю батогом у спину, наче вола або корову. Та й марна це справа – гнати.

– Говориш мудро, гейби якийсь сивий філософ, – усміхнувся старий із приязню. – Нехай буде по-твоєму. Головне, аби потім ні за чим не шкодувала.

– Не шкодуватиму, – впевнено відказала поліська дівка.

Якщо вже кілька разів з того світу живою поверталася – то нема їй чого на долю нарікати. Все буде так, як має бути.

Вранці старій стало зле. Прихопило серце. Але сказала:

– Не хвилюйтеся, відійде скоро, таке буває.

Вона не пішла вранці на город. Вирішила відлежатися. Поки не «відійде».

Нам залишалося всього два дні. Сонячні, бо сонце пекло несамовито.

– Розумієш, Назаре, я скоро поїду звідси. І, можливо, більше ніколи не повернуся.

Тоді він сказав, що ніколи – ніколи і нізащо в світі – до кінця життя земного – свого і мого життя – до смерті і після смерті, бо смерть – це лише початок нового життя – не відпустить мене від себе.

Легеньким морозцем обтрусило мою спину по тих словах. Але – на мить лише. Я усміхнулася.

Ми їхали з Назаром до Жабйого. У нього там була якась справа. Знайомі верховинські вулички лоскотали мої очі непомітними крапельками сліз. Спогади про наш з Мартою сюди приїзд – якихось десять днів тому – робили мене схожою на одну знайому пані, котра в очікуванні улюбленого серіалу завжди тримає в руці пігулки валеріанки і склянку води. Така моя меланхолія пояснювалася кількома словами: я скоро поїду звідси.

– У тебе все гаразд, Ярочко? – запитав Назар.

– Усе гаразд. Просто трохи сумно. У Києві на мене чекає незакінчена кандидатська дисертація з історичної фонетики, холодне цокольне приміщення аспірантської бібліотеки, запилені книжки, домашній комп’ютер, спами замість листів, важке київське повітря і божевільний сусід із-під Прип’яті, який увесь час торочить, що моє місто накриється… а ще – друзі, колеги…

Раптом я замовкла. І – все? Хотілося сказати: «і ще коханий чоловік». Але ж він мене не чекає. Андрій зник із мого життя. За весь мій відпочинок жодного разу про мене не згадав – не вважаючи тієї есемески у день приїзду. І я – теж – про нього майже не згадувала…

Я більше не кохаю Андрія. У Києві на мене чекає порожнеча.

Ми заїхали на широку вулицю, що веде до Верховинської районної адміністрації. Назар зупинився біля вже знайомого мені будинку, від якого у нас із Мартою лишилися не дуже приємні спогади. Попросив, щоб я почекала його в машині хвилин двадцять.

«Цікаво, які у лісника там можуть бути справи», – промайнула у мене думка, коли Назар увійшов до «Салону краси». Я таки зовсім не знаю цього чоловіка – попри те, що ми стільки часу провели разом. Скоро поїду додому, до Києва, а для мене він так і залишиться загадкою.

Розуміла, що це безглуздо: залишати машину відчиненою і йти за лісником. Але цікавість узяла гору над здоровим глуздом.

Я піднялася сходинками на другий поверх і увійшла до «салону». Мені вже не було страшно, як уперше. Тоді ж іще не знала, куди іду, тепер знаю… Назар стояв упівоберта до мене і розмовляв з якимось чоловіком. Я відступила від дверей трохи вбік і опинилася серед купи похоронних вінків. Присіла і низько нахилила голову. Вони не могли мене тут побачити. Незнайомець диктував назви матеріалів, які потрібні найближчим часом, а Назар усе це записував собі у блокнот.