Валерій Федорович Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

6. Визнання автономності Української Армії з правом свого представника в командуванні.

7. Недопущення до складу Української Армії російських офіцерів.

Реакція французької сторони була досить бурхливою, і відповідний епізод увійшов мало не до всіх праць з історії української дипломатії у переказі І. Мазепи: «Фрейденберг спочатку слухав Остапенка спокійно, потім спаленів і відразу ж накинувся на ті домагання в його заяві, що торкалися суверенності Директорії. Ми не тільки вимагаємо, сказав він, усунення Винниченка, Петлюри та Чеховського, але й надалі вважаємо необхідним, щоб зміни в складі Директорії відбувалися за нашою згодою. Для нас ця вимога принціпова, і коли на це не погодитись, тоді зайві всякі розмови. Винниченка і Чеховського, додав він, треба вигнати як собак (Nasser comme les chiens) за большевизм, а Петлюра мусить зникнути сам, бо мовляв, тепер кожний бандит називає себе петлюрівцем»[236].

На природні заперечення членів делегації, що Директорії в цілому тільки-но висловив довіру Трудовий конгрес, тобто український народ, «Фрейденберг продовжував зарозумілим тоном, що, мовляв, Франція і Антанта не мають довір'я до Директорії в її теперішньому складі, тому якщо Директорія є виразником волі українського народу, то французьке командування не може обіцяти нам ніякої допомоги: в такому випадку воно піде і проти большевиків, і проти українського народу»[237].

І хоча після відповідних демаршів Фрейденберг змушений був дещо пом'якшити тон розмови, його контрпропозиції, що по суті позбавляли українську владу навіть обмеженого суверенітету на власній території, виявилися знову абсолютно несприйнятними, і делегація без будь-якого результату повернулася до Вінниці.

***

7 лютого 1919 р. французьке командування видало «Загальний наказ № 28», яким роз'яснювалася мета інтервенції — надання всім благонадійним елементам і патріотам можливості відновлення в Росії «порядку». Про Україну, Директорію в документі навіть не згадувалося[238].

Подібний поворот подій викликав у С. Петлюри та його прибічників настрій негайно відреагувати новими поступками Антанті, аби будь-що домогтися допомоги у війні з більшовиками. Хоча проти подальших контактів і переговорів з інтервенційними силами була більшість міністрів кабінету В. Чеховського, вони (переважно соціалісти за партійністю) були вкрай пригнічені (звичайно немалу роль тут відігравав факт провалу планів замирення з Москвою), здеморалізовані. Єдине, на що вони були ще здатні, так на те, щоб рефлекторно боронити (бодай про людське око) свою політичну й національну честь.

«Єдиним консеквентним висновком з тої імпотенціальної позиції, яку зайняли українські соціалістичні партії (головним чином у с.-д., а почасти і група с.-р.), було відкликання своїх представників зі складу Директорії і правительства і розв'язання рук українській дрібній буржуазії, яка мала перебрати від соціалістів державну керму й справу переговорів з Антантою: инакшими словами — признання своєї повної поразки, безсилля і нездатности оборонити інтереси революційного селянства і робітництва, — підсумовує П. Христюк. — Соціялістичні партії так і зробили. 9 лютого Центр. Комітет УСДРП постановив відкликати своїх представників з уряду. В резолюції з цього приводу Комітет констатував, що зовнішні сили — «німецький імперіялізм, зрадницький удар з боку Совітської Росії і, нарешті, Антантський імперіялізм, вкупі з Польщею, Румунією і Доном, розбили сили української революції і поставили українську демократію на роздоріжжу. Ще раніш відкликали своїх представників з уряду і українські соціялісти-революціонери. Після цього Кабінет Чеховського остаточно подався в одставку. Члени Директорії й уряду, що не схотіли скоритися постановам своїх партій (С. Петлюра, Ф. Швець, С. Остапенко), заявили про свій вихід з партій. В. Винниченко, голова Директорії, не бажаючи виходити зі складу партії, скористувався нагодою, щоб вискочити з тієї каші, яку заварив своєю безладною політикою й розхльобувати яку не мав найменшої охоти: 11 лютого він вийшов зі складу Директорії, передавши свої повновласти на руки отамана С. Петлюри»[239].

Таким чином, для П. Христюка персональні зміни в Директорії і Раді народних міністрів постають не як випадковий збіг обставин, не як результат безпардонного тиску, до якого вдалася французька сторона під час переговорів з представниками УНР в Одесі (хоч останнє і не заперечується, його значення не применшується), а як цілком логічне завершення того шляху, на який став провід Української революції, зрадивши своїм ідеалам[240]. Це підтверджує і «виправдувальна» стаття у провинниченківській «Робітничій газеті» (надрукована вже у Кам'янці-Подільському):

«Мусимо пристосувати свою тактику до надзвичайно тяжкого часу (який переживаємо), щоб не вийти з нього остаточно роздавленими, знищеними, — писав орган УСДРП. — Присутність на півдні України французького війська, війська буржуазної республики, робить з неї форпост антантського імперіялізму на сході. Це надзвичайно збільшує сили наших буржуазних кіл і тим самим (релятивно) зменшує наші сили, сили революційної демократії, і без того розбиті, понівечені большевицьким наступом, большевицькою політикою на Україні. Серед таких умов соціялістична влада на Україні вдержатися не може. Це починають вже розуміти большевики. Тепер з безсумнівністю виясняється, що цілий їх похід на Україну мав на меті не визволення українських «робочих і крестян», а завоювання України для того, щоби можна було нею відкупитися від французьких імперіялістів. Через наші голови хотять большевики порозумітися з Антантою за наш кошт. Отже не тільки ми, українські соціялісти, є безсилі проводити у себе свою соціялістичну політику, але й большевики, що мають піддержку в Московщині, бачуть себе змушеними пожертвувати Україною для збереження своєї влади в Московщині. Отже так само, як здатися на ласку та неласку Франції, так само і капітуляція перед большевиками, згода з ними є зрадою українського народу, українського робітництва передовсім.

Перед нами стоїть ділема: або зуміти відкупитися від Антанти (передовсім Франції) і тим зберегти саме своє існування, зберегти нашу самостійність як базу нашого національного і соціяльного відродження, або дати змогу большевикам продавати нас гуртом і вроздріб, торгувати нами по своїй уподобі»1.

Далі «Робітнича газета» намагалася переконати читачів: якщо не нинішнє керівництво досягне угоди з французами (тобто визнає свою капітуляцію), то це зроблять інші сили: чи то буржуазні, чи то більшовицькі. Це, на думку українських соціал-демократів, цілком виправдовувало їхнє рішення: «Отже, утворення у нас власти з елементів соціяльно-споріднених з нинішніми правлячими колами держав Антанти, це є, при даних умовах торжества імперіялізму і обезсилення революційної демократії у нас на Україні, одиноким шляхом спонукати держави Антанти до признання нашої самостійності, оскільки набере вона форми буржуазної республики. Те, що не можемо, безсилі, зробити ми — соціяльно-ворожі Антанті, - може зробити лише українська буржуазна демократія…»[241].

Формування нового кабінету Директорія доручила С. Остапенку, який був палким прихильником порозуміння з Антантою. Незадовго перед тим, як вище відзначалося, С. Остапенко вийшов з