Тетяна Гаркуша - Вуаля маля, або Пологи по-київськи, Тетяна Гаркуша

Бізнес із Прелук

 

Мої перейми стали на паузу. І я одразу почала дрімати. Євсеєва особисто сиділа за приладом для відстеження серцебиття дитини. Під час переймів було нестерпно лежати біля цього монітора, але тепер, коли все затихло, я більше не сприймала це як пекельну процедуру.

Стало несподівано тихо. Акушерки і лікарки, що були в пологовій залі, позамовкали, бачачи мою дрімоту. У цій тиші напрочуд гучно розчинилися двері, і голос лікарки Єлизавети Петрівни прозвучав, ніби грім:

– Ніна Олексіївна!

Євсеєва аж підскочила. Єлизавета, бачачи, що невчасно, скрутила звук уп’ятеро:

– Там породіллю привезли. Складну. Потрібно терміново вирішити, що робити.

– Треба кесарити, – прокинулась я. – Інакше втратите дитину.

– Дякую… – Євсеєва все дивувалась з моїх паранормальних здібностей.

Лікарки і акушерки побігли з моєї зали. Зі мною залишилась тільки Ірина Семенівна. А я, щоб вона не нудьгувала, вирішила розповісти їй про цю проблемну породіллю.

 

Настуня і Михайло жили у домі на краю світу. Самотня хата в горах дісталася Михасеві від прабаби. Вона довго стояла порожня, поки одного разу молоде подружжя не збанкрутувало. Бізнес, який вони мали в Коломиї, зазнав збитків. Після згортання власної справи молоді люди вирішили трохи відпочити, набратися сил, подумати, як жити далі. Для цього ідеально підійшла одинока хатина на Прелуках.

Життя серед чистої, незайманої природи настільки сподобалось Михасеві і Настуні, що вони вирішили затриматися тут. Призвичаїлися жити без цивілізації. За допомогою мобільного інтернету дізнавалися про те, що коїться у світі. Також мали супутникове телебачення.

Спершу вони жили для себе. У такому собі місці знедолених. Переживали свою невдачу, просто оговтуючись. Шукали рівноваги в якихось простих, монотонних справах, які повторювалися із дня у день. У них завжди було все за розкладом. І телевізор високо в горах, на якому завжди ідуть «4 весілля». З видом на безмежні хвилі гір. Щось було в цьому затишне і заспокійливе.

Збираючи гриби і натрапляючи на трюфелі, вони якось задумались, що ці гриби приймають у ресторанах за великі гроші. Ціна за кілограм білого трюфеля була приблизно 30 000 гривень, чорний був утричі дешевше. Тоді виникла ідея їх вирощувати. Подружжя вивчило різні посібники з розведення трюфелів і взялося до справи. І в них почало виходити.

Вони вкладали сили і душу у свої трюфелі. І з часом про подружжя почали дізнаватися. Спершу в околицях, а потім – і по всій країні. Вони винайшли свої рецепти приготування трюфелів і продавали у ресторани уже готові страви.

З часом хатина була модернізована, навколо неї збудований тематичний простір, адже до Михайла і Настуні стали навідуватися туристи. Це були поодинокі мандрівники і цілі групи. І це був додатковий прибуток. Екскурсанти дегустували трюфелі, багато хто з них купував для себе.

Справи ішли вгору. Самотня хатина в горах перестала бути обителлю тиші. Настуня і Михась були створені для спільного бізнесу, як би далеко вони не забралися і як би не намагалися сховатися від світу. Єдине, що в них не виходило багато років, – народити дитину.

З часом місцеві селяни почали заздрити славі подружжя. Почали закликати різні перевірки, подавали колективні скарги, нібито Михайло з Настунею не власні трюфелі продають, а збирають червонокнижні у лісі. А коли перевірки нічого незаконного не виявляли, деякі особливо заздрісні і невдоволені навіть закрадалися нишком і викопували трюфелі.

А одного дня біля їхньої хатини з’явилися двоє людей загрозливого вигляду і запропонували за безцінь продати бізнес разом з хатиною.

– Хто ви такі і на якій підставі таке тут заявляєте? – обурився Михайло.

– Хто ми такі? – усміхнувся один із типочків. – Вітаннячко вам передає Вадим Васильович Бережнюк.

– Бережнюк? – перепитав Михайло.

– Він самий. І раджу вам довго не думати. Бо і ця ціна скоро буде знижена.

Михайло зовсім похнюпився. Бережнюк був крупним бізнесменом, нечистим на руку, з купою зв’язків у владі. Йому мало хто міг протистояти.

Чоловік одразу не хотів засмучувати Настуню. Але коли вона зізналася йому, що нарешті вагітна, він поділився з нею новиною.

– Тепер ми точно не можемо ризикувати, – похнюплено мовив Михайло.

– Іншого разу я б сказала, що ми маємо боротися. Але, напевно, краще не ризикувати.

Вони продали хатину і весь бізнес. І знову оселилися в Коломиї. До фінансових труднощів додалися труднощі з виношуванням дитини. Михайло з Настунею мусили їхати до Києва на лікування. І саме там на восьмому місяці у жінки почалися перейми.

 

– І що тепер чекає на них? – спитала Ірина Семенівна, вислухавши мою розповідь.

– Все у них буде добре. Вони будуть щасливі. Бо щастя – це реалізація потреб. Якщо потребами людини є гроші, недосяжні цілі, мрії – людина нещасна. Людина, в якої потребою є любов, буде завжди щаслива, бо любов не потребує виконання додаткових умов. А вони люблять одне одного – і це головне.

На цих словах я відчула нову хвилю переймів.

– Здається, скоро все закінчиться, – сказала я. – Донечка проситься на світ.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍