Мері Роуч - Вояки

добре вдягнений чоловік з цапиною борідкою сидить за столиком у ресторані напроти мухи. Муха така велика, що сидить на стільці як людина. Чоловік говорить до офіціанта (тут я трохи перефразую):

— Принесіть мені гаспачо[125], а для моєї мухи — трохи лайна.

Карикатура була коментарем щодо мух, а може, то була спроба привернути увагу до дивної звички людей перетворювати вживання їжі на соціальний ритуал. А може, й так: не важливо, якою мірою особисто вам подобається муха, спільний обід у ресторані поставить вас у незручне положення.

Карикатурист намалював тільки половину. Через те що зубів у мух немає, їм треба перетворювати їжу на рідину. (Або замовляти гаспачо.) Для цього мухи наносять на їжу свої ензими для травлення. Цей процес зафільмовано і внесено до навчальної стрічки Британської армії, «Домашня муха» (The Housefly). Недоречно шикарний голос за кадром говорить: «Їхня відрижка розпливається по вашій їжі, щоб перетворити її на кашицю, яку муха потім усмоктує». Технічне керівництво № 30 («Сміттєві мухи») Ради боротьби зі шкідниками Збройних сил США також нагадає вам, що «мухи в процесі харчування додатково заражають їжу своїми фекаліями».

Цього вечора в мексиканському ресторані «Мі ранчо», що в центрі міста Сілвер-Спрінга, мух, хоч яким би був їхній розмір, на вечерю не очікують, а декілька біологів, які вивчають мух, уже тут, що може виявитися не менш неспокійною подією. Зараз ми говоримо про ті позатілесні травні ензими. Дослідник, з яким я розмовляла минулого тижня, вказав як їхнє джерело слинні залози, а не шлунок. По роз’яснення я звернулася до одного зі своїх сьогоднішніх компаньйонів за вечерею, Джорджа Пека, ординатора, експерта зі сміттєвих мух з Ентомологічного відділу Інституту військових досліджень Волтера Ріда, який розташовується неподалік.

— Думаю, і перші і другий, — каже Пек. — Вони відригують ензими зі шлунка разом зі слиною так, щоб…

— Ви вже тут закінчили?

Пек підводить погляд на офіціантку, щоб підтвердити:

— Дякую, ми вже поїли… Так, щоб вони потрапили на їжу.

Коли розмовляєш із Джорджем Пеком, тема мух та їхньої незвичної фізіології не викликає відрази. Ну, майже. Я чула, як він із захватом розказував про чутливість тоненьких волосків на тілі мухи, як завдяки їм муха відчуває коливання повітря при наближенні руки, що хоче її зловити, і злітає за мить до контакту. Він говорить про дзижчальця, крихітні гіроскопи, завдяки яким муха може зависати або змінювати напрямок польоту «швидше, ніж найшвидший польотний комп’ютер будь-якого літака».

Не такі приголомшливі факти: японські дослідники виявили, що штам E. Coli, відомий як 0157:H7 — смертельні спалахи якого регулярно потрапляють у заголовки новин у Сполучених Штатах, — процвітає в ротових органах і екскрементах кімнатної мухи. Бактерії, які живуть на тілі або всередині мух, переносять черевний тиф, холеру, дизентерію і весь спектр менш загрозливих захворювань, що викликають діарею. (До категорії «сміттєві» належать як кімнатні, так і м’ясні мухи.) Британські дослідники задокументували пряму залежність між популяцією сміттєвих мух і рівнем харчових отруєнь від бактерій кампилобактер, піки яких припадають на найтепліші місяці. (Англійці навіть говорили про «літню діарею» — рідкий стул та кольки, що додалась до інших звичних ознак літа — теплих ночей і світляків.) Згідно з даними дослідження 1991 року, у польовому підрозділі ізраїльської армії, у якому застосували інтенсивну програму контролю за сміттєвими мухами, сталося на 85 відсотків менше випадків харчових отруєнь, ніж у такому самому підрозділі, де цю програму не застосовували.

Технічне керівництво Ради боротьби зі шкідниками наводить цифри щодо кількості відригувань та випорожнень однієї сміттєвої мухи протягом 24 годин, після контрольованого скормлювання їй молока. Ці цифри (від 16 до 31) отримано не як результат безсонної ночі та споглядання за мухами, а після підрахунків «фекальних плям» і «плям від відрижок» (вони відрізняються за кольором). Можна тільки уявляти, скільки таких «плям» було на їжі в солдатських їдальнях у часи, коли їх ще провітрювали крізь відчинені вікна та двері. Згідно з інформацією керівництва, під час В’єтнамської війни в солдатських їдальнях було стільки мух, що «поїсти, не проковтнувши одну-дві, було важко.».

Зараження від мух і досі трапляються, здебільшого в перші, найтяжчі, дні чи тижні війни. Коли ухвалюють рішення, що треба відправляти насамперед, зброя і набої мають пріоритет перед пересувними туалетами та холодильниками. Коли почалася Перша війна в Перській затоці, морські піхотинці прибували в регіон через порт Джубаїль, для їх розміщення саудити надали складське приміщення. «Ми мали десять тисяч морпіхів і два туалети з дірками в підлозі», — згадує Джо Конлон, флотський ентомолог у відставці. Туалети дуже скоро переповнились, і нечистоти просто текли по вулиці. Тим часом, через брак холодильників для зберігання, у доці, за стоградусної[126] спеки, накопичувались піддони з харчами. Злетілись міріади мух. Конлон вважає, що тоді захворіли 60 відсотків морпіхів.

Колись було ще гірше. Поле бою для мух — це рай у вигляді великої кількості органіки, яка гниє, яку можна їсти, у яку можна відкладати яйця, якою можна відгодовувати нащадків. На тихоокеанських островах у часи Другої світової війни, як написано в керівництві Ради боротьби зі шкідниками, «кількість мух, що розвелись у мертвих тілах на полях боїв і у фекаліях у вигрібних ямах, не піддається сучасному сприйняттю». Схожа ситуація складалася через наслідки битви за Ель-Аламейн у Єгипті, що змусило офіцерів британської Восьмої армії навіть ввести квоту на вбивство — кожен солдат повинен був протягом дня вбити не менш ніж п’ятдесят мух. У В’єтнамську війну в тілах загиблих розводилося стільки личинок, що в мішки для трупів доводилося класти пестициди[127]. У таборі на кордоні з Кувейтом, у якому служив Конлон, проблема посилювалася ще й накопиченням сміття. Його не дозволяли спалювати (що роблять зазвичай), бо вогнища видали б розташування табору. (З часом сміття стало частиною стратегії — у темряві його відвозили подалі й підпалювали, щоб збити іракців з пантелику.)

Ніде ситуація зі сміттєвими мухами не була гірша (можливо, просто ліпше задокументована), ніж під час громадянської війни в США. Стюарт Маршалл Брукс писав у «Медицині громадянської війни» (Civil War Medicine): «Мало хто з рекрутів завдавав собі клопоту використовувати викопані під туалети рівчаки. Усюди лежало сміття. Поряд із  залишками зарізаної худоби та відходами з кухонь». Ентомологи Гері Міллер та Пітер Едлер у статті, присвяченій комахам у громадянську війну, процитували листа якогось піхотинця з Індіани, що описував побачене: «Коли пройшла злива і земля просякла водою так, що перетворилася на смердюче море мертвечини. Незчисленні міріади зелених мух постійно відкладали яйця, з яких