Мері Роуч - Вояки

під спекотним сонцем дуже скоро вилупилися мільйони личинок, які так ворушилися, що трава та листя на землі теж ворушились і рухались».

Можна тільки уявити, що ставалося з відкритими ранами солдатів, які певний час пролежали на полі бою. Найімовірніше, ми не вгадаємо.

До нас не дійшли ні імена тих двох солдатів, ні назва битви, у якій їх було поранено. Ми знаємо тільки, що це було у Франції під час Першої світової війни, десь 1917 року. Нам відомо, що це сталося не взимку, тому що поранені пролежали «в кущах» сім днів. І тому що був сезон мух.

«Після того як з поранених частин тіла зняли одяг, я з великим подивом побачив, що рана наповнена тисячами і тисячами личинок. Видовище було дуже відразливе, рани поспіхом промили від тих огидних створінь. Після цього рани проспринцювали сольовим розчином, як це зазвичай робиться. Нашим очам відкрилася неочікувана картина: рани були заповнені чудово сформованою грануляційною тканиною рожевого кольору, такого ніхто не міг собі уявити».

Так хірург експедиційних сил США Вільям Баер писав про причини, що привели до його несподіваного рішення свідомо заповнювати рани личинками, аби краще загоювалися. Личинки сміттєвих м’ясних мух віддають перевагу мертвому м’ясу, що розкладається. Коли таке м’ясо — частина відкритої рани, личинки, що його поїдають, виконують природну санацію. Санація — видалення мертвих чи загноєних тканин — бореться з інфекцією та пришвидшує загоєння. Через те що у відмерлу тканину вже не надходить кров, у неї немає імунного захисту і її легко колонізують бактерії. Потім інфекція переходить на здорові тканини і викликає запалення, через що рана загоюється повільніше.

Баера вразило, що в тих солдатів не було ні гарячки, ні ознак гангрени. Рівень смертності від ушкоджень такого типу — складні переломи та великі відкриті рани — становив 75 відсотків навіть після «найкращої медичної та хірургічної допомоги, що могли надати спеціалісти армії та флоту». У 1928-му, через десять років після закінчення війни, Баер набрався сміливості та провів експеримент із цивільними. Його першими пацієнтами були четверо дітей з рецидивними інфекціями кісток від туберкульозу крові. Такий стан іноді не вдається перемогти антисептиками чи хірургічними методами. Реймонд Ленгард, автор біографічної монографії про Баера, згадує, як цю історію розповідав сам великий хірург. Ленгард навчався у Баера в Школі дитячого шпиталю у Балтіморі, також вони іноді разом обідали, хоч і без охоти («Досить часто за обідом ми самі собі псували апетит»). Баер «наклав» у рану однієї дитини личинок м’ясних мух, зловлених неподалік лікарні, і спостерігав за результатами. Через шість тижнів рана загоїлася. Як і рани інших трьох дітей.

Якою ж потрібно бути людиною, щоб заради експерименту заразити дитину личинками? Звичайно ж, людиною, впевненою у своїх діях. Незалежною людиною. Треба бути кимось, хто спокійно ставиться до непривабливих біологічних фактів. Кимось, хто, можливо, і сам — непривабливий біологічний факт. «Шеф мав надмірну вагу, він шумно дихав, іноді аж хропів», — писав Ленгард. Іноді Баер приходив читати лекції просто з операційної, не перевдягнувшись, — у мішкуватих, заляпаних кров’ю хірургічних штанах. У себе вдома він розводив чау-чау, від чого члени родини мусили терпіти ще більше шумного дихання та хропіння.

Під грубою зовнішністю Баера ховався вимогливий та самовідданий практик. Він вважав «лікування личинками» значно менш відразливим, ніж його альтернативу — ампутацію. На думку Баера, відняття кінцівки було «остаточним руйнуванням», писав Ленгард, демонструючи талант до реклами відеоігор за багато років до їх виникнення.

Баера так вразили результати роботи його «друзів»-личинок, що він побудував у лікарні інкубатор для мух зі скла та дерева, температура в якому контролювалася термостатом. Серед 89 наступних застосувань було всього три випадки, коли личинки не досягли успіху і пацієнти стали жертвами інфекцій. Баер боявся, що це личинки занесли шкідливих бактерій, тому розробив метод вирощування стерильних зразків. Залишки його техніки збереглися до наших днів у «Монерк лабз» в Ірвіні, Каліфорнія. Медичні личинки, яких там вирощують, стерильні, відповідно до вимог Адміністрації з питань харчових продуктів та медикаментів, що 2007 року схвалила використання живих личинок м’ясної мухи як медичний метод.

Більшість сучасних «лікарів личинками» займаються важковиліковними діабетичними виразками ніг, а Джордж Пек з Інституту військових досліджень Волтера Ріда прагне повернути медичних личинок до їхніх військових витоків. У 2010 році він отримав фінансування на дослідження ефективності застосування личинок м’ясної мухи в лікуванні хронічно інфікованих ран, дістаних унаслідок підривів вибухових пристроїв. Пізніше Пек отримав ґрант на генну модифікацію личинок м’ясної мухи, щоб вони продукували антибіотик. Хоч застосування личинок і так запобігає розвитку інфекції, цих «суперличинок» можна було б налаштовувати на конкретні бактеріальні інфекції.

Пек запропонував виростити для мене личинок, розрахувавши час так, щоб, коли я завітаю до нього на обід, вони вже були того розміру, коли медичних личинок поміщають у рану (близько двох міліметрів завдовжки). У мене ран немає — тільки запитання.

Джорж Пек та його майбутня дружина, Ванесса, працювали в інсектарії, розташованому в підвалі Інституту військових досліджень Волтера Ріда. Інсектарій — це об’єкт, де вирощують комах, у цьому разі для подальшого використання у випробовуваннях вакцин і репелентів проти видів комах, що дошкуляють військовим. Ванесса опікувалася колонією піщаних мух[128], а Джордж, далі по коридору, — своїми сміттєвими мухами. Таке оточення могло б пригасити запал будь-якої іншої пари, але Пек і досі сп’янілий від почуття. Це легко зрозуміти, коли чуєш, як він говорить про Ванессу. Пек — людина, що легко піддається емоціям. Коли кілька вечорів тому ми вже збиралися йти з «Мі ранчо», розмова ненадовго відхилилася від мух. Підіймаючись зі свого місця, я почула, як Пек сказав, ні до кого конкретно не звертаючись: «Просто я люблю бджіл». Слово «люблю» він вимовив з чуттєвим придихом.

Пек відмовився від кар’єри в галузі фізики Сонця, він відчув, що віддаляється від світу природи. Вони з Ванессою ділять свою домівку зі світом природи як мало хто. Як домашні улюбленці в них живуть тарантул (Генрієтта) та невелика зграя мадагаскарських шиплячих тарганів. Як і Вільяма Баера, Пека можна вважати ексцентричним, але люди, які бодай трохи його знають, також знають, що в нього щедре і щире серце.

Поки я допиваю вино, Ванесса прибирає зі столу тарілки. Діти роблять домашні завдання у вітальні. Джордж ставить переді мною скляне блюдо для десерту. Шоколадний пудинг, оптимістично підказує мій мозок, але це не він. Це — сира печінка. — Їм уже майже день. — Пек вказує на скупчення личинок, двадцяти чи тридцяти, які харчуються поряд одна з