Влада Клімова - Козацька балада

Недалеко за містом давно був обраний лісочок, куди приїздили радєцкі орли, щоб покуштувати гарячої каші, подихати свіжим повітрям та послухати пташок. Хоча пташки облітали тепер це місце десятою дорогою. Адже скрізь помітні глибокі борозни від коліс, а в траві сміття та папір, що залишилися від попереднього «пікніка захисників».

Та Соломійку таким не здивуєш. Хоча гидкий брезентовий намет, куди навіщось запросили її - таки зводив з розуму.

Дівчина сиділа на шинелі, склавши ніжки під собою та читала польську газету, котру хтось залишив їй тут. Чоловіки пішли «служити», а дівчині було геть сумно. Так, дбайливі вояки смачно нагодували її й напоїли ароматним чаєм з термоса. Та й одягнена вона була доволі вдало, ось тільки спати хотілося страшенно, адже за останню добу виспатися не вдалося.

Раптом брезент відхилився і всередину заскочив незнайомий чоловік у формі, але без погонів. За ним забрався штабний майор та прохав допомогти з новим обладнанням, яке готувалося спеціально для цього виїзду, а військові в ньому ні чорта не тямили.

– Моргає й сичить, але нічого не робить! Будь ласка, Андрію, подивись. Бо як не запустимо цю пекельну машину, то оперативники заклюють... Ой вибач, Соломійко! Я забув, що ти тут сидиш, – прикусив на першому поганому слові свого розпусного язика військовий. Тепер на дівчину глянув симпатичний гість.

– Ого, здається ці сині очі я вже десь бачив? Привіт! Що не дають Вам дурноголові вояки поспати вночі? – весело сказав незнайомець і Соломія миттю згадала, що вже бачила його колись. Вона доброзичливо посміхнулась та здивовано спитала:

– Привіт! Невже це Ви?

– Виходить, що я! Приємно, що Ви мене запам’ятали, адже на вокзалі в Києві ми бачилися лише якусь хвилину, – заграли бісики в його веселих очах.

Може це й була та сама мить, коли зустрічаються долі? Вона і Він перетнулися грайливими промінцями поглядів та геть забули про тривогу й ліс, про майора й обладнання, котре треба налаштувати. Досвідчений військовий зрозумів, що абсолютно зайвий у наметі, але все-таки подав голос:

– Даруйте, пане розумнику. То може все-таки запустиш цей апарат у дію? А потім вже грайтеся у витрішки скільки завгодно, тільки без мене.

Знайомий незнайомець тяжко зітхнув і зайнявся роботою, яку без нього тут ніхто не зробить. Він скинув захисну плівку та сів на маленький стільчик, поклав руки на клавіатуру й, наче чарівник, запустив панель з лампочками. Стенд покірно підморгнув йому, а дивний профі перевірив шнури й перемикачі та ствердно кивнув:

– Ну, ось і все. Тепер працює. Що тут незрозумілого, майоре? Давай покажу.

– Та на фіга воно мені? Випендрилися перед командуванням, то нехай собі клацає. Піду, доповім і кашки скуштую. Люблю поїсти на свіжому повітрі. Якщо хочете – пішли зі мною. Я тільки бійця охорони поставлю тут.

Але парочка знайомих, не домовляючись, кивнули головами:

– Дякуємо! Вітю, ти йди насолоджуйся природою, а ми тут поговоримо. Виходить, що ми старі знайомі? – зачаровано посміхнулася Соломійка та їй було геть невтямки, чому раптово й гаряче забилося розтривожене серденько.

– Ну, не такі й старі! Думаю, що час нормально познайомитися. Ви вже чули, мене звати Андрієм. А працюю я в Лєгниці, в технічній службі вже четвертий рік.

– Дуже приємно, пане чарівник. І про мене ви вже чули – штабна канцеляристка Соломія. То ось чому ми раніше не зустрічалися в штабі? Ви наш сусід, – вперше сором’язливо опустила вона очі.

– Та хіба ж тільки тут? Здається я й по Києву сусід. Родички тоді Вас не дуже лаяли за моє нахабство? Просто не можу дивитися, коли чарівна дівчина тягає важке, я й допоміг. Але очі Вашої мами були страшенно суворі, – симпатяга вмів так дивовижно посміхатися, що бідолашній стало гаряче.

– Ні! Мама й бабуся у мене найкращі. Просто дуже люблять мене, а коли цілий рік не бачили, то Бог знає що подумали... – чесно зізналася вона Андрію.

– Ясно. А Ви тут сама чи з родиною? – не довго думаючи запитав чоловік.

– Це Ви про майора? Боже збав, ні! Скоріше вони моя нав’язлива хвороба, бо носяться з паперами, наче прокажені. Я приїхала сюди самостійно, хотіла подивитися інший світ. І вже дещо таки побачила. А до військових у мене особливе ставлення. Мій тато був офіцером і загинув на війні. Ми з мамою навіть не знаємо: де його могила. Хоча, за збігом обставин, пропав він саме на цій землі. Десь біля Любліна, в 43-му.

Тепер Соломійка була не рада, що зачепила цю тему. Бо навіщо їй демонструвати першому ліпшому свій біль? Та здається вже було запізно. Андрій мовчки взяв її за руку й вимовив:

– Прийми мої співчуття. Я не хотів чіпати болюче.

– Дякую. Нічого, – висмикнула руку Соломія й зрозуміла, що йому краще піти. Бо з якогось дива вона відкрила зустрічному родинні таємниці? І якщо він так вправно працює з тією халепою в кутку, значить розумний. А тут вештається багато таких, що намагаються влізти в душу та розпізнати: хто чим дихає. Навіщо це їй?

– Мені піти? – на диво чітко відчув її настрій Андрій.

– Та мені байдуже. Хочеш – працюй. Тебе ж до цієї пекельної машини приставили, – намагалася виглядати байдужою дівчина.

– Чому приставили? Я її створив. Захотілося воякам скоординованого оповіщення. Я трішки подумав і ось зробив їм іграшку, – без вихваляння просто сказав він.

– Як? Сам оце все зробив? – недовірливо примружила очі Соломія, що теж закінчила технічний факультет КПІ.

– Ну, залізо тягали інші, а проєкт мій. Та немає тут нічого особливого, теж мені космічна програма. Я люблю радіотехніку. Це моя професія й захоплення. А ти? Мабуть, вчителька мови й літератури? – припустив розумник.

– Що це так помітно? Ні, не зовсім. Моя мама дітей навчає. А я закінчила факультет хімічного машинобудування. Навіть трішки спробувала попрацювати за профілем в одному НДІ, а потім отримала виклик. І ось я тут, перекладаю папірці. Добре, що хоч не відправили прати білизну, як мою сусідку по вагону, – знову розповідала все, як на духу, Соломійка.

Андрій весело розсміявся й відповів:

– Наша армія неймовірна! Це правда. Знаєш ким мене вписали в рознарядці на виїзд? Кочегаром... Не було інших вакансій. А їхав я займатися улюбленою справою й точно знав куди.

– Поталанило тобі. Виходить, ти блатний? Якщо їхав за призначенням у точне місце, – тепер впевнено подивилася в саму глибину його очей Соломія та раптом злякалася своїх відчуттів. Його красиві очі проникали в саме серце й геть не збиралися спинятись.

– Можна й так сказати. Оце думав повертатися додому, а тепер не знаю. Командир частини пропонує продовжити контракт. Вдома мене нічого не тримає. Ти як порадиш? – ще чарівніше засяяли зорі його очей у напівтемному військовому наметі.

– Та звідки ж я знаю? Це тобі вирішувати. Он які винаходи на тебе тут падають. Хочеш – залишайся, а хочеш – їдь. В Києві, мабуть, робота була гарна, – припустила Соломійка, але тепер симпатичне лице Андрія стало якимось похмурим і він відповів: