Влада Клімова - Козацька балада

Ми з твоєю мамою розуміли, що сподівання марні. Та не пройшло й десятка днів, як мені знову зателефонували й запитали: що робити зі знайденим тілом? Якими методами вони шукали я не питала, бо й так знаю, що для людей того польоту неможливого немає. Вирішили, що нехай везуть до Києва на впізнання та порівняння ДНК.

Далі була страшна казка, але рештки дійсно належали твоєму дідусю Марку. Нам надали можливість обрати кладовище та поховати за всіма християнськими законами. Тоді ми з Полінкою знайшли кравця, котрий за малюнками та фото створив дуже гарний козацький одяг, саме такий як носили херсонські козаки і в ньому спочиватиме незламний козак Марко Грицай, тепер недалечко. Нам навіть дозволили взяти ще два місця. Там колись, дуже нескоро, ти зі своїми діточками поховаєш нас з Полінкою. Я не примазуюсь, але ж теж ваша родина.

– Доцю, а я поклала до козацької свитки матусине коралове кольє. Нащо воно мені в школі? І якщо вже залишилося з тих часів – нехай буде у нього. Маму Марічку серед сибірських кущів ми навряд чи знайдемо, навіть за допомогою державних діячів, а так вони з татом будуть поруч... Ми Олексі написали й він пообіцяв, що обов'язково приїде до батька на могилу, – гордо вимовила Поліна.

Наступного дня жінки вже були на кладовищі, біля могили Марка Грицая. Дивно, але влада дозволила встановити хрест українських козаків, чи може взагалі не розуміла, що то за споруда? Та сміливий засновник роду, з неба, цей дарунок слабких жінок точно оцінив! Хоча, якимось дивом доля поєднала таких, котрих зроду не назвеш слабкими.

Онука поклала дідусю на могилку красивий букет, що купила біля воріт за власні кошти, а потім довго пестила шовкову траву й мовчки говорила з тим, ким вона пишатиметься довіку. Мама Поліна й бабуся Оксана стояли позаду й тільки мовчки дивилися на дорослу дитину, що в чужій країні серед католиків, отримала неймовірно сталі поняття щодо своєї - християнської віри. Виходить, там дійсно живуть щирі й добрі душею люди.

Розділ 44. Тривожна ніч

Як не шкода було прощатися, але красуня Соломія повинна повертатися на службу в чужу країну, а тому відповідальні рідненькі жінки поплакали й відпустили її.

Цього разу на верхній полиці потяга дівчина лежала абсолютно спокійно та замріяно дивилася вдалечінь. І хоча наші поля ніскільки не змінилися (були такими ж нескінченними та в бур’яні), але нікуди не дінешся – вони свої. Кордон і митниця взагалі промайнули непомітно. А вже в службовому, від Бресту, до Соломійки знову повернулися думки.

«Чому бабусі Оксані пішли назустріч та дозволили перепоховання дідуся Марка? Невже серед тупих комуняцьких законів щось змінилося на краще? А може той, нині могутній, виявився чуйним до чужого болю? Та, ні! Скоріше за все їх мало цікавили мертві, навіть якщо за життя були прихильниками вільної України. Адже Кобзаря теж дозволили перепоховати за його Заповітом. А вже якогось невідомого козака й поготів».

На Свідницький перон з потяга викотилася купа веселих людей. Вони жартували й точно раділи, що повернулися сюди. Соломійка вдихнула терпке повітря та зрозуміла, що сумувала за ним. Тепер це маленьке чарівне містечко для неї також стало дорогим.

А в канцелярії панував цілковитий хаос! На невтомну Холод чекали не лише стоси паперів на приймальному столі, а й нетерплячі дядьки у погонах, зі своїми «секретами». У кількох працьовитих дівчат, з суміжних служб, закінчився термін перебування в групі й це миттю позначилося на всій паперовій роботі штабу.

– Тамаро, ти як хочеш, але я запитаю. Чому ті дурноголові баби до цього часу тут? Я впевнена, що в союзі сидить купа гарних дівчат, які чекають дозволу приїхати й плідно працювати. А ці, наче кіста впоперек горла застрягли. Ну, неможливо дивитися як вони порозповзалися по стільцях і лише гортають журнали та лазять коридорами й збирають плітки, – промовила Соломія, відриваючи стомлений погляд від чергової сторінки якоїсь важливої ахінеї.

– Мовчи! Ти що зовсім страху не маєш? Та за такі розмови можна запросто вилетіти до союзу або кудись в Ландек чи Шпротаву, – похапцем просичала старша канцелярії, що наразі порівну з Соломійкою намагалася розгребти величезну купу макулатури у відділі.

– Чому ж, ще як маю! Наприклад, дуже переживаю за маму з бабусею, бо вони самотні й старі. Хочу, щоб частіше мені писали і щоб не кошмарили їх, якщо я тут налажаю. Але коли генеральша Панкова пів дня малює свої нігті, а дружина полковника Багрова взагалі спить сховавшись за машинкою, хочеться їм голови повідривати, – без будь-яких сумнівів відповіла Соломія.

– Солю, прошу тебе, заткнися! Звісно тобі з «особистим почерком для міністерства» нічого не буде, а в мене вже два попередження за торгівлю з поляками. Наступного разу не буде, а я хочу дослужити ще рік. Та й чоловік у мене є на приміті, разом повернемося й весілля відгуляємо, – зізналася старша про свої плани на майбутнє.

Вечір був пізній і дівчата говорили вільно, адже ті про кого йшла мова ще о 18.00, наче горіло, кинулися додому. А двері секретного відділення зсередини замкнені на ключ. Звісно в канцелярії могло бути встановлене прослуховування, але здається до цього тоді ще не дійшли. Та й хто буде слухати, як днями матюкаються між собою дві командирські баби?

Десь біля опівночі дівчат підвезли до гуртожитку, але поспати Соломійка не встигла. Свідницький гарнізон був піднятий по тривозі. Щоб описати цю місцеву розвагу потрібен не один розділ, та я просто поясню. Інколи в будь-якій з груп радянських військ, котрі обсіли бідолашну Європу, виникало бажання проїхатися до лісу чи на полігон.

Оперативний відділ штабу старанно розробляв план, а потім серед ночі ближче до ранку, коли дуже хочеться спати, викидав підлий трюк. Та фактично ніхто, крім організаторів не знав, справжня існує небезпека чи вигадана?

Далі все приводилося до невпинного руху, а жителі маленького польського містечка сиділи вдома й молилися та проклинали те, що відбувається на вулиці. І як не проклянеш, коли рівненький асфальт знову спаскудять гусениці військового транспорту? Та й взагалі всі ті довжелезні авто підіймають купу пилу, чхають пальним і забруднюють простір, заради втіхи та гри.

А ще містом бігають солдати й намагаються зібрати до купи начальство, що мертво спить, прийнявши звечора на душу традиційну норму горілки чи спирту. Службові бобіки вже везуть заспаних штабних чинів, а вільнонаймані з тихими матюками натягають штани й прямують кожен у відповідне місце. Всі вони, з самого початку попереджені, куди повинні прибути на випадок тривоги.

Якщо оцінити написане, то можна подумати, що радянська армія за кордоном - це доволі злагоджений механізм. Ой, якби ж хто бачив ту «злагоду»... Якось на холодному вітрі, під звичним місцевим дощем, сотні людей простояли на плацу, чекаючи доки підвезуть кількох заспаних полковників. Тільки тоді начальник штабу зміг відрапортувати нагору, що «построєние прошло организованно, быстро и чётко».

Раніше вільнонаймана Соломія Холод нікуди не їздила. І геть не тому, що мала якісь привілеї. Просто її відповідальне місце було в канцелярії. Вона лише відмічалася в «тривожних списках» на КПП та йшла до себе працювати з паперами.

Та сьогодні стався деякий збій. До віконця канцелярії заглянув молодий майор. Паралельно він натягував на плечі портупею зі зброєю й винувато промовив:

– Солю, я за тобою. Поїдеш з нами в ліс. Галина в госпіталі з апендицитом, забрали вночі. А нам необхідні умілі руки, щоб попрацювати серед кущів, у командному пункті. Розумію, що ти неправильно вдягнена, тому можу запропонувати свій польовий набір. Давай, зачиняйся швиденько й пішли одягатись!

– Пане майоре, ти здурів? Я не можу. В мене Титул горить, я й так не встигаю. Візьміть когось іншого. Вітю, ну не хочу я до лісу, – чесно зізналася Соломійка, але майор був невблаганним.

– Давай-давай! Бо Кощій мене живцем закопає. Сказав, щоб на заміну була саме ти. У них там якась перевірка на полігоні намічається, – молив її штабний.

Дивні словечка тут з’являються, правда? Що поробиш, такий він той простий армійський світ! Кощієм штабні офіцери потайки величали одного з оперативних керівників, за його худорбу та високий зріс. Це те ж саме, як при поселенні Соломійки в гуртожиток, Наташка натякала, що буде скаржитися Карлсону. Працівник місцевої спецслужби був трішки горбатим. Ну, а молоді люди вони ж безсоромні та довгі на язик. Ось і дають прізвиська високим чинам, без страху та пощади.

А Титул – то страшенно таємний військовий документ, який раз на квартал збирали до купи по групі й відправляли дані до москви. Ті шпаргалки возили спеціальним вагоном, озброєні до зубів офіцери штабу. Документ був величезним. Вся інша робота застрягала. Хоча, чесно кажучи, брехливі числа не варті були й паперу, на якому друкувалися.

Що ж, Соломійка попрохала підвезти її на п’ять хвилин до гуртожитку та перевдяглася в теплий спортивний костюм. Причесала коси й скрутила в вузол і таким чином зібралася набагато швидше за будь-кого з високих чинів.

Так вона й опинилася в причепі до військового авто та вже жувала присмачнючий бутерброд, що дістав зі свого саквояжа інший шанувальник її краси та знань. Підполковнику дружина завжди готувала до лісу цілу купу смаколиків. І коли той відкрив, по машині розповсюдився аромат, що міг звести з розуму навіть доволі ситого. Польський «бочек» – це неперевершений шедевр, котрий своїм витонченим смаком і ароматом, може посперечатися з будь-яким сучасним витвором майстрів копченостей.

А секрет дуже простий. По-перше, треба не скупитися та обирати молоді реберця, де м’ясо тоненькими смужечками чергується з білесеньким салом, а потім знову й так декілька разів. Далі в роботу вступають секретні маринади, а в кінці реберця коптять дбайливо й докладно. Зі щирою душею готується той шедевр. Хто ще не спробував і буде в Польщі – пригадайте ці рядки. Зайдіть до крамнички й замовте скибочку «бочека», а потім покладіть його до рота й точно знатимете, що я не збрехала!!!

– О, чого це ми знову стали? – незадоволено виглянув у віконце майор. – Блін! Ну, знову вони серед дороги полягали. Хоча, звісно, праві. Війна давно закінчилася, а радєцкі все ще воюють...

Слово «радєцкі» не помилка в тексті. Так польське населення називало загарбницькі війська, котрі довгі часи кошмарили людей своєю присутністю й не давали вільно жити на своїй землі. І кожного разу, як колона радянських військ прямувала на розваги до лісу, небайдужі сміливці лягали впоперек дороги на асфальті. Незграбний караван зупинявся та чекав доки з’явиться польська поліція й забере своїх. Адже офіційно ми їх там «захищали», а тому не мали права на відверте й цинічне свавілля.

Колона простояла майже з пів години, доки примчали поляки й заштовхали порушників правопорядку до автозака. Правда всі знали, що за рогом поліціянти випустять людей і похвалять їх за сміливість. Так і жили, як кажуть, у співдружності родів військ!

Розділ 45. Знайомий незнайомець