Влада Клімова - Козацька балада

– Місце завжди знайти можна. А я подумав тут скласти тобі компанію. Скільки ще залишилося?

– Я прослужила лише один рік, ще довго.

– То й нехай. Разом веселіше! – знову здивував її своїм натхненням Андрій.

– ...Та пішли вони! Чому ти не сказав, що вже запустили? Нехай повзуть, дивляться та сурмлять відбій. Хочу виспатися! – перервали змістовну розмову молоді майор з підполковником. Вони неввічливо задрали брезент і лише тоді згадали про виховання.

– О, пардон! Тут у нас молодь спілкується, а ти кричиш як дурний. Майоре, де твої гусарські манери? Познайомились уже? Що скажеш, пане розвіднику? – підморгнув доброзичливий підполковник, той що нагодував Соломійку вранці.

– Даруйте, товаришу підполковник! А про кого сказати? Про Соломійку чи про стенд? – широкою посмішкою показав свої красиві зуби Андрій.

– Та про обох! Ти ж у нас геній, – здається військові вже прийняли норму зігрівального напою, бо йшли до польової кухні надуті й сонні, а повернулися геть веселі.

– Якщо про Соломійку, то вона дивовижна, як всі киянки. А оповіщення нормально працює. Можете вести своїх дідів, я все покажу, – продовжував виховано жартувати розробник.

– Майоре, а відведи дівчинку послухати музику до мого авто. Бо ці ж старі знову причепляться: чому службовець без форми вештається й мені по шапці надають.

– Слухаюся: сховати від старечих очей нашу красуню! – віддав під козирок майор і допоміг Соломійці спуститися вниз, на траву. Далі відвів її до службового УАЗа. А там водій підполковника почав розважати дівчину гарною музикою з приймача.

Для старечих колін знадобилося прилаштувати драбину й вони довго крякали та кивали, радіючи винаходу контрактника з Києва. На радощах скомандували відбій і частина колони пішла на Свідницю, а декілька машин попрямували в інший бік.

Ніяка допомога Соломійки в лісі не знадобилася й геть незрозуміло: навіщо її взагалі потягнули туди? Хіба може, щоб вона вдруге зустріла в наметі земляка Андрія Бойчука, котрий наразі сидів на задньому сидінні авто й замріяно посміхався.

Розділ 46. Краків

Соломія намагалася забути ті очі, що бачила вже двічі. Вперше – на Київському вокзалі, а вдруге – в брезентовому наметі на полігоні, під час тривоги. Але не могла! Важко сперечатися з серцем, що підказувало почекати, коли Він знову з’явиться у її нелегкому дівочому житті.

Пройшов тиждень і диво сталося! Боєць, що чергував біля телефонів дальнього зв’язку, заглянув до віконця канцелярії:

– Соломіє, Вас там по дальньому викликають.

– Мене? Хто? – тривожно перепитала Соля.

– Не сказали. Йдіть швидше, бо як начальство дізнається, всім по вухах надають, – побіг назад на місце служби строковик.

Дальній зв’язок - це щось на кшталт міжміського. Власне так воно й було. Просто в кабінетах керівництва для розмов між гарнізонами стояв окремий телефон. А для робочих перемовин службовців нижчим рангом - відокремлена кімната та черговий боєць. Хоча для особистих пліток між друзями цей кабінет точно не призначений.

– Слухаю, службовець Холод. Хто питає? – байдуже вимовила Соломійка й почула у відповідь:

– Точно слухаєш? Радий чути. Це Андрій. Як життя, чарівна землячко?

Тепер вона була рада, що ввічливий строковик запропонував їй свій стілець. Ніжки чомусь затрусилися, а серце почало тьопатися, як дурне... Що такого, коли знайомий робить дзвінком красивий жест? Він же не на побачення її кличе!

– Дякую, все добре. А в тебе?

– Ось тепер краще не буває. А ще я маю до тебе справу. Тут у нас зібралися їхати на екскурсію до старого Кракова. Ти як, готова приєднатися? – виходить таки кличе, розгублено подумала дівчина.

– Але ж...

– Що? Вже була чи не хочеш? – настирливо посміхався десь там Андрій.

– Ні, не була й дуже хочу. Але ж це ваші їдуть. Я тут до чого? Мене не відпустять ні за які гроші. Маю на увазі...

– Перестань! Я почув і домовлюсь. Тебе відпустять, обіцяю. Тільки вони ще радяться: коли їхати. В цей вихідний чи наступний? Я зателефоную пізніше й за тобою пришлю когось, – впевнено говорив чоловік і Соломійці стало цікаво: хто він там у них такий?

– А літак зі Шпротави можеш надіслати? – не стрималася й пожартувала щаслива дівчина про радянський військовий аеродром.

– Ні, на жаль. І не жартуй, будь ласка. Я дуже хочу з тобою на екскурсію. А рішення про виїзд - то дрібниці. Ти ж будеш в групі зі своїми колегами, що тут такого? – вмовляв Соломію він.

– Андрію, я не проти. Навіть якщо не вийде, не ображусь. Будеш в наших краях, заходь, – намагалася попрощатися вона, а голос чомусь тремтів.

– Все вийде. Обіцяю! Дуже радий був почути твій чарівний голосок, – така поведінка людини, котру вона випадково бачила двічі у житті, здавалася доволі дивною. Але нового дзвінка Соломія чекала з нетерпінням.

Ким він був насправді той Андрій Бойчук у своїй частині та як йому вдалося переконати її начальство – невідомо, але наступної неділі о п’ятій ранку за Соломійкою заїхав туристичний автобус. Лєгницькі служаки вибралися подивитися музеї й костели неповторного міста та підхопили колегу по службі, зробивши невеликий крюк через Свідницю.

Находились і надивилися на неповторну красу старого міста військові туристи досхочу. Перекусили в якомусь приємному кафе та пішли далі. Звісно ніжки дівчат, що приїхали служити до Польщі вже були доволі натренованими. Адже вони витримували біганину крамницями в обідню перерву, потім заносили товар додому, намагалися кинути щось до рота й знову невтомно прямували на службу. А це вже тягне на марш-кидок!

Як вже відомо, у маленьких містечках з транспортом - сутужно. Ні, тут їздять багато авто й навіть рейсові автобуси прямують між містами, але ж ніхто зі службовців не додумався ще брати таксі та, з вітерцем, ганяти Свідницею по крамницях. Для цього слугували витривалі спортивні ноги.