Рита Адлер - Зрадник, проклятий та демон, Рита Адлер

Глава 18. Мрії про помсту

 Сигнал про допомогу я передала хвилин десять як тому, через те розслабилася та навіть посміхалася, сподіваючись, що коли ми на космічній станції, то тут обов’язково має бути спеціальна охоронна служба.

Зараз до «Вогняного виру» підлетить капсула, службовці вимагатимуть оглянути всі відсіки, знайдуть мене, - розмірковувала я, пошкрябуючи вухо. А вже потім я задам жару цьому нахабі, відірвуся по повній за всі свої кривди.

 Бо що ж це виходило? Капітан мав коханку, то нехай би й одружувався із нею – яке-не-яке, але вона мала видиме тіло. І якщо вона й справді кохала Дейва, то могла б уже звернутися до магів, провести якийсь спеціальний ритуал, й жили б собі довго та щасливо у парі.

Хоча, може, їй було зручно зоставатися привидом, бо не дуже ця жінка прагнула вірності, й цілком можливо, таких Дейвів у неї досі було доста.

Як там не є, та я твердо вирішила: нехай тільки дістануся до Землі, там розберуся і з Олегом, і з Дейвом Зетцом Сьомим, знайду на них управу, нехай знають, із ким мали справу.

- І навіть тебе не зоставлю без уваги, - тихенько пробурмотіла собі під ніс, насмішкувато поглядаючи на дудука, думаючи про те, що непогано було б запропонувати новий законопроект - про заборону будь-яких контактів із цією підозрілою расою.

- Так, тепер я б дуже хотів поїсти чогось нормального, тож якщо до тебе потрапить щось смачненьке, - пробелькотів монстр,- не забувай про мене.

- Звичайно, не забуду, не сумнівайся, - всміхнулась я, підводячись із ліжка та потягуючись.

 Мене розбирала нетерплячка, і аби згаяти час, я вирішила пошукати якийсь більш-менш пристойний одяг, тим більше, що коли доведеться покидати зореліт, я мушу виглядати нормально, а цей розтягнутий светр і, тим більше занадто відвертий скафандр, мабуть, з гуманітарки - вже геть не личили заможній власниці «Солодкого нектару».

 

Востаннє поглянувши крізь ілюмінатор, аби пересвідчитися, що ніяких змін не відбулося, я взялася по черзі  відкривати шафки із одягом. Всередині однієї натрапила на справжнісінький жіночий скарб – там була купа досить симпатичних речей: сукня, панчохи, трусики та ліфчики, штани, спідниці, колготки, кофти – все ніжно-рожеве, проте зі взуттям була проблема – єдині домашні капці.

Переодягаючись, я вийняла з кишені светра перстень та переклала його до ліфчика, діставши із чашечок поролонові вкладки.

- То де ж та охорона? Так хочеться нарешті покінчити із усім цим, – пробурмотіла я, натягуючи майку та симпатичну шовкову спідничку, облямовану сріблистим мереживом. Одягнувши шкарпетки та взувши капці, я знову сіла біля ілюмінатора, аби заплести волосся в косу.

 

Через надію на близьке звільнення, я відчувала збудження, і на деякий час навіть думати забула про дудука, неначе його тут не було – мої думки вихором вертілися довкола помсти, я подумки складала цілу петицію, яку виголошуватиму, щойно опиняюся в безпеці.

 

Так от, я вже була повністю готова – заплела волосся у косу, одягнулася як належно, чекаючи на появу рятівників.

Проте час ішов, а ніхто так і не з’явився, мною заволодівала зневіра.

До тями мене привело сонне бурмотіння монстра, якому, мабуть, щось наснилося – він лежав на ліжку, згорнувшись, немов ледачий кіт.

- І все це трапилося триста років тому, - я аж здригнулася, почувши його голос.

- То що там сталося за триста років? – перепитала я.– Давай, розповідай, мені цікаво… хоча б якась розвага.

- Триста років тому чари подіяли не так, як гадала відьма…

- Та досить мені брехати! Ти ще скажи, що Міранда Окс уклала контракт із міжгалактичним дияволом і продала йому душу, аби залишатися вічно молодою і красивою, - роздратовано пхикнула я, спостерігаючи за вогнями космічної станції «Свіжі джерела», помічаючи кілька силуетів, що тягли на наш зореліт ящики.

Раптом по стінах метнулися видовжені тіні, а з боку дверей пролунало характерне клацання.

Отже, хтось увійшов, – подумала я. – Невже мій сигнал таки отримали.

Порятунок був близько.

Полегшено видихнувши, я розправила плечі, провела рукою по волоссю, востаннє оглянула кімнату, у якій провела досить часу, аби мені тут набридло, та розвернулася до входу, краєм ока відзначивши, що в повітрі повиснув бузковий туман, а дудук миттєво зник кудись із ліжка.

Ну що ж, якщо цей монстр сховався, на то є причини. На моєму обличчі з’явилася зверхня посмішка – бо я вже тріумфувала перемогу, аж раптом замість офіційних представників у формі охоронної служби побачила…

- Це знову ви?! – скрикнула я, побачивши того самого блондина, який безслідно зник – просочившись крізь скло ілюмінатора, так що я навіть не зрозуміла, як це йому вдалося.

- А ми так із тобою і не познайомилися, попереднього разу, -цього разу хлопець видався мені ще красивішим, ось тільки посмішка була не настільки відкритою та щирою, здавалося, у ній з’явилася якась фальш.

– Я – Анастасія Кузмінська, власниця «Солодкого нектару», – сухим офіційним тоном сказала я. - А ви? Це ж ви прийняли мій сигнал SOS? – розуміючи, що несу маячню, я все-таки надіялася на диво: а раптом.

- Сигнал про порятунок? Так, можна і так сказати, я його отримав, - впевнено рухаючись в мій бік, блондин раптом навис наді мною, спершись руками об спинку лави, на якій я сиділа. Й не встигла я відкрити рота, як він присів поряд, обійняв мене за талію та міцно притиснув до себе.

 

- Але... Що ви собі дозволяєте? - я вперлася кулаками йому у груди, подумки відзначаючи, які треновані у цьому місці м’язи; щось аж тьохнуло у мене всередині.

- Приємно познайомитися, мене звуть Рохерт Велс, - спокусливо дивлячись на мене синіми очима, які раптом змінили колір на сливовий, потім на рожевий і, нарешті, на червоний, оксамитовим голосом прошепотів блондин. - Я – повелитель демонів, мешкаю у Темних світах, що існують по той бік Чорної діри, яка знаходиться у галактиці Смарагдової прірви, на межі з якою ти тепер перебуваєш.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍