Рита Адлер - Зрадник, проклятий та демон, Рита Адлер

- Уже десять років? То між капітаном Дейвом та Мірандою Окс повноцінний зв’язок, якщо так, а зараз у їх стосунках криза. І всі ці дурнуваті розповіді про закляття і що нам треба одружитися… Все! Побачу цього виродка, скажу, щоб негайно відпускав мене звідси. Може висаджувати мене тут. До речі, у мене ж є чіп!

Вхопившись рукою за вухо, я намацала три крихітних камінчики, що були вставлені у майже непомітну смужку платини, яка кріпиться на мочці мого вуха. Стиснувши перший камінець, я випустила в простір сигнал «SOS», другим сигналом – передала в пошукові системи дані про моє місцезнаходження, третім повідомляла своє ім'я та планетарний код.

- Капітан Дейв не може одружитися зі своєю коханкою, - повільно сповзаючи на підлогу, промовив монстр, його тіло видозмінилося – й до мене він рушив в подобі сухорлявого чахлика.

- Аби не смів до мене доторкатися, - попередила я.

- Чому?.. – здивовано протягнув дудук, всідаючись на краєчок ліжка. – Адже вчора… Я ж бачив усе, що відбувалося в капітанських покоях, якою ти була збудженою, на твоєму милому обличчі розквітла така солодка хіть…

- Але тебе те геть не стосувалося, аби ти знав. І взагалі, дуже негарно підглядати, затямив? - відсуваючись про всяк випадок якнайдалі, я прикрила ноги покривалом. – Мене твоя персона не цікавить, бо для мене ти радше виглядаєш як… як одна із примар, і вже ніяк не представник протилежної статі, хоча ти вміло прибрав подобу чоловіка, але… ти швидше смішна карикатура, і я спілкуюся із тобою швидше через необхідність, та й наше спілкування - сяка-така розвага, хочу уточнити – для тебе теж.

- Гаразд, - ображено протягнув дудук, - я не напрошуюся в друзі, й за потреби можу сам собі побути приятелем, і дівчина у мене є. А ось тобі доведеться віддатися капітанові Дейву, бо він ніяк не зможе одружитися зі своєю коханкою.

- Чому?

- По-перше, він її не кохає, а по-друге, вона ж і не зовсім жива.

- Тобто? – цієї миті я помітила, як відкрився люк і пані в бузковому скафандрі та шоломі зі срібними смужками просочується всередину. Там її зустрів Дейв. Пара злилася в обіймах, як і належало коханцям.

- А я тобі трохи нагадаю, як ти кажеш, легенду. Коли Міранді Окс виповнилося тридцять років, - продовжив розповідати дудук, - її молодість минула, і краса почала поступово в'янути. А якій жінці таке сподобається? На той час кількість її коханців перевищила другу тисячу, красуня народила вісьмох дітей, що виховувалися у найдорожчих пансіонах галактики Андромеда, а ось заміж виходити вона не поспішала.

- Цю історію я знаю, - хмикнула я. – Розповідали, що нібито Регіна  довго приймала чарівний еліксир, для створення якого одна з відьом, що промишляли на деградуючих планетах, виціджувала кров із тіл жителів, а потім випарювала до декількох крапель. А ще ця відьма  знищувала цілі плантації розумних жамоній – аби наповнювати численні ванни, і що внаслідок цього виникла еко-катастрофа, бо на планеті загинули примарні метелики, які збирали із цих квітів пилок, і оси-гіганти. Звісно, дещиця правди в тому є… Пам'ятаю, я десь читала про якусь Троянську війну, яку нібито почали через прекрасну Олену, і про яблуко розбрату, от і Міранда Окс з цієї ж когорти. Слава богу, що хоч жамонії вдалося врятувати.

- Що там вантажать у ящиках, може, їжу? – перебив мої розмірковування монстр. - От би мені скуштувати хоча б одне хрустке яблучко.

- Або хоча б мандаринку, - підхопила я, скрушно зітхнувши та сковтуючи слину.

- Або запашного банана…

- Ходи сюди, - я натиснула в потрібно місці та дістала із отвору лоток із персиками.

Кілька хвилин ми мовчки жували, міркуючи кожен про своє. І що б я там не наговорила монстру, всередині мене розливалося тепло вдячності, що поряд зі мною була бодай одна мисляча істота, із якою я могла довірливо поговорити.