Ліана Меко - Мала, Ліана Меко

 Сідати за кермо в такому стані було величезною помилкою, але зрозумів я це вже коли під'їжджав до офісу. Від гулу мотора, вібрацій, шуму машин, що пролітали повз, біль накривав задушливим ковпаком поступово, дедалі сильніше й сильніше, щільніше, ставав густіше, наповнював тіло свинцевим вантажем. Тож, коли я доїхав, я вже майже нічого не розумів і навіть дихав насилу. Вірним рішенням було відкласти поїздку, повернутися додому, проспатися, але Соломія вже чекала на мене на вулиці з коробками. Побачивши її маленьку фігурку біля дороги, щось затріпотіло всередині, солодко занило, і навіть біль на мить відступив, збивши мене з пантелику.

Вийшовши з машини, я завантажив коробки з документами і махнув дівчині на переднє сидіння, але та, обдарувавши мене зарозумілим поглядом, сіла назад.

Соломія не привіталася, нічого не запитала і взагалі не зронила жодного звуку. Втупившись у вікно, навіть не дивилася в мій бік. Я ж раз у раз кидав на неї косі погляди через дзеркало заднього виду.

Вона не виглядала ображеною, скривдженою або засуджуючою. Скоріше холодною. Чужою. Немов я перестав її хвилювати, перестав щось значити. Немов я - звичайний незнайомий чоловік. Нецікавий їй.

Я мав би порадіти, адже я саме цього й домагався. Але було не радісно. Радше навпаки: біль повернувся в трикратному розмірі, і з кожною хвилиною, з кожним новим поглядом на дівчину, ставало тільки гірше.

Здавалося, що вже не тільки біль затоплює мене всього з ніг до голови, а ще й якийсь тягучий морок, наче в'язка мерзенна речовина заливає кожну клітину мого тіла.

І все відбувається якось надто швидко, наче повз мене, не в моїй реальності.

У грудях розливається дивний холод, і я, наче не маючи точок опори, зависаю в темряві, переставши відчувати тіло. Свідомість скаче як маятник, зір губиться, немов каламутна вода, порушуючи моє сприйняття.

Я не відразу розумію, що більше не керую своїм тілом, а коли розумію, мені стає по-справжньому страшно.

Жах накочує хвилею. Щось відбувається. Щось лякаюче, неконтрольоване.

Я повинен щось зробити. Зупинитися. Загальмувати. Але я нічого не відчуваю. Я не бачу.

Вчіпляюся в кермо руками, але не відчуваю під долонями твердості шкіри. Я не відчуваю нічого. Не чую. Я немов провалююся в безодню. Серце втрачає ритм, у вухах спочатку наростає страшний гул, а потім тиша починає поглинати кожен звук навколо.

Останнє, що я бачу - це миготливу мостову огорожу. Останнє, що чую - це вереск шин, і крик Соломії.

Вона щось кричить мені, кличе на ім'я, але цей звук не пробивається крізь чорну пелену і не досягає основи моєї свідомості.