Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

спитати: Чий я голос? Куди я йду? «Мене лиш чутно. Кольору нема…»
Мене лиш чутно. Кольору нема. Пороги слів увібгано у груди. Стою, безжально-зимна, як тюрма. Межа аскези — ліки від застуди. Не вір мені. Тихенько відпусти. Віддай усе, що мав би пригадати. Всю вічну душу найдорожчий — ти. Ціною небуття. Ціною страти. «Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу…»
Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу. Ніхто не збагне, що відчуження наше уявне. Марнотність терпіння виводить нас ген за межу. Де тільки метелики, пави, й оголені фавни. А отже, не май порятунку у цій суєті. Люблю тебе здалеку, майже як Бога — малою. І хмари у небі нагадують лики святі, Примирені з вітром, із вічністю і зі собою. «Я не про те. Ми тільки листя…»
Я не про те. Ми тільки листя, що мляво циркулює в часі. Трико, брунатне при краях, що шарудить шорстким екраном. Ми тільки листя. Он, у тебе маленький лабіринт сховався. Ці прожилки, ця архаїчність… Я почуваюсь майже паном… І що кому до нас учора? Хіба що мряч густа вечірня Подвоює нам існування у вимірах струнких алеї. Повітря наше вже не наше. Воно над нами гасить тіні. І скоро — прілість, чи зневага, чи просто вогкість колізеїв… Хоч будуть зойки пригасати… Хоч хто їх вчує серед міста? Зомління. Тиша, ніби втома, що не купити і не вкрасти. І горобчихи трансильванські, і наша суть — крихка й двоїста. Ми тільки листя. Ми — минуле: самотнє, тихе й невиразне. «Обителе моя, несправжня і химерна…»
Обителе моя, несправжня і химерна, Де серце золоте у клітці золотій, Де голос золотий відлуннями осквернено. Де спогад золотий — і вже, мабуть, не мій. Ген вітер застогнав — засни і не вслухайся. Його дороги суть несправжні, як слова. Зблід вечір, перечах. Обителе, сховайся У зернятко дрібне — хай виросте трава. Я знов про щось забув, моя маленька мамо, Згадай мені усе, що я уперше знав, — Про те, що є печаль, що ми колись так само Травою проростем — посеред інших трав. «Любові домоткане полотно…»
Любові домоткане полотно — Шорсткаве, недовибілене й тепле. Летить печаль в прочинене вікно, Де рання осінь приминає стебла. Люблю тебе. Подам тобі води, Коли в світлицю вступиш після втоми. Присядь зі мною пошепки. Сюди. Як в перший день творіння. Або в сьомий. «Я сонях сну. Тонке моє стебло…»
Я сонях сну. Тонке моє стебло Під простору схилилося вагою… Люблю тебе, тож дай мені тепло Бодай у снах лишатися з тобою… Душа веселки, дерева, й ріки Пульсує в жилах ніби ненароком, А озеро торкається руки І западає в серце рік за роком. Знайди мене за іменем моїм У сутінках живих передпробачень, Коли за мною ластівка заплаче, Наткнувшись серцем на травневий грім.