Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

місце, по незагоєних синцях, або туди, куди ми не очікуємо жодного удару; і коли вона вже вдарила в усі місця, куди бив мій батько, коли я почув, що я вгодований ледацюга, невдаха, жалюгідний тюхтій, посміховисько всього міста, каплун, нездара, художник, що не намалював жодної картини, коли вона відкрила вже всі рани, які розпустилися по черзі, як великі болючі троянди, тоді вона крикнула, немовби завдала мені шпагою остаточного удару: «Ти навіть не знаєш, паяце, якими були останні слова твого батька!».

Вона мала рацію, я не знав. Мене там не було, не було мене з ними в Бордо, у той час я ходив Мадридом і чекав на цей непомітний укол, який скаже мені: «Вже, Хав’єре, кінець. Можеш їхати». І вона дивилася на мене, із таким завзятим обличчям, з настільки щільно затиснутими губами, що аж білими від злості, з рум’янцем, розлитим по обличчю, немовби вона півдня витягала з печі хліби, а тонке пасмо волосся, яке випадало із зачіски, клеїлося до її спітнілого чола чорною змійкою. «Я не знаю, — сказав я, намагаючись заспокоїтись, у надії, що вона теж заспокоїться; але вона ще щільніше стиснула губи. — Це правда, я не знаю». Вона стояла далі, мовчазна, пурпурова, як учитель, що чекає на відповідь найдурнішого учня тільки для того, щоб його висміяти. «Леокадія?» — промовив я невпевнено; вона покрутила головою. «Не знаю… Альба?» Теж ні. Отже, залишалося найгірше. «Де той засранець Хав’єр?»

«Ні, — процідила вона крізь зуби, а потім продекламувала слово за словом, — чоловічечку, останні слова твого батька звучали…» Ні, не скажу цього. Не зможу повторити.

XXVI
розповідає Маріано

Мадрид Мадридом, але на Мансанаресі було ще гірше. Бувало, що за цілий день випадало поговорити тільки з мухами та одним старим погоничем мулів, який поволі їхав додому, до дружини, яка нагодує його юшкою. Я намагався щось зробити з садом, але цей ледацюга Феліпе швидше стане догори дриґом, аніж візьметься на нормальну роботу; він тільки скиглить, що тут його коле, там йому млосно, кишки скручує, в носі свербить… Якби англійські лорди мали таких садівників, вони б і далі жили в дикій пущі. А якби мали ще таких кухарів, то харчувалися б сирим м’ясом і корінцями.

Скільки вкладеної праці, скільки ідей, одкровень посеред ночі: довгий каскад, романтичні руїни, похилена статуя… і все намарно, намарно, намарно.

Ми приїздили туди дедалі рідше — переважно для того, щоб помузикувати з друзями в музичній кімнаті. Привозили з міста кошики з харчами і грали, бувало, до самого світанку, а потім — у повозки й учвал до цивілізації!

Урешті-решт, я сказав Тюхтієві, що з мене досить цієї халупи і що або я її продам, або, якщо він хоче, перепишу її знову на нього — кінець-кінцем, якби дідусь її не переписав на мене зі страху перед конфіскацією, то вона опинилася б у товстуна з рештою спадку.

«Якщо ти даєш, я можу взяти, — сказав він, — так, беру». І вже пополудні зібрався, згорблений сів до повозки і взяв курс на Мансанарес, в околиці мосту Сеґовії. Хіба хтось на таке сподівався?

XXVII
розповідає Хав’єр

Я думав, що тут нічого не залишилося після нього; базгранину на стінах ми зішкрябали перед весіллям, старе манаття Феліпе спалив у садку. Але ж які живучі предмети, як багато їх є! Що за нестримна стихія — в закамарках, комірчинах, на горищі просто роїлося від речей старого.

Дивно було брати в руки всі ці інструменти, які він колись не вивіз із собою до Франції: пензлі з обгризеними кінчиками та обскубаною щетиною, одні назавжди затвердлі від налиплої фарби, інші — цілковито полисілі; хустки, шорстке ганчір’я, різноманітні планки та щітки, якими він фугував поверхню картин; надщерблені мисочки для розмішування фарб, усіяні різнокольоровими плямами (тілесно-рожеві, індиґо, брунатно-червоні; кольору неба і старого сурдута) і пляшечки з рештками чогось, що, може, колись і надавалося до малювання, але вже давно зіпсулося, запліснявіло або засохло на камінь. Тільки пігменти зберігали в собі ту саму мінеральну чистоту, що й колись; стерті на порох, вони сяяли з-під шару пилу чистими кольорами; тільки вони — неторкані фарби у стані повної безневинності — ще до чогось були придатні. Я відчиняв чергові шухляди, порпався в закамарках (знайшов цілий набір пластинок для Disparates[18], над якими він працював перед від’їздом; він не зробив із них жодного відбитку; я загорнув їх знову в тонкий фетр і відклав); відсував незакінчені, покинуті картини — їх було небагато, бо коли він віддав запаси полотна для перев’язок у Сараґосі, то користувався тільки старими підрамниками, з яких зішкрябував фарби і малював знову; я перерив у своїх пошуках цілу майстерню. Без особливих успіхів. І лише тоді згадав про коробку, яку отримав на чотирнадцятий чи п’ятнадцятий день народження; цими фарбами я колись намалював «Колоса» і кілька маленьких картинок, а потім їх покинув і запорпав у своїй кімнаті. Коли ми меблювали кімнати для Маріано та Консепсьйон, то вивезли чимало манаття в село; його скинули на купу в одній із неуживаних кімнат у старішій частині будинку, поруч із немодними шафами в стилі рококо, залишеними матір’ю, які були заповнені її поїденими міллю сукнями та шалями, і строкатим одягом majo, що його батько носив у молодості, поки не оглух; двері були зачинені, тому я вихилився через вікно і покликав Феліпе, який саме щось обрізав або копав у садку. Він прийшов, почухав носа, подивився на клямку й замок і сказав: «Це було так давно… Пане, звідки мені знати, де до неї ключ. Уже краще купити щось нове, ніж туди зазирати». Я наказав йому сходити до