Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Не в тій старій халабуді, яка пам’ятала зойки однієї жінки та борсука, що витирав замащені фарбою палюхи об підлогу і базграв карикатури знайомих на стінах, а в новому будинку, облаштованому на мірку елегантного панича. Те, чого мусило вистачити батькові, стало лише скромним запліччям із комірчиною, кімнатами для обслуги та кухнею. Збоку виріс цілковито новий будинок, відокремлений від старого великими воротами до передпокою, що майже сягали даху другого поверху; внизу й нагорі по одній великій залі та кілька малих кімнат; нижче — вітальня, вище — великий кабінет, який мав стати музичною кімнатою, сходова клітка, як у палаці для велетнів, двостороння, парадна, на підмостках — погруддя знаменитого Ґойї, перепрошую, «де Ґойї», на постаменті, одне слово: Ескоріал.

Теслі, малярі, штукатури цілими днями бігали згори вниз; ми зішкребли до останньої лінії те, що старий набазграв під час веселих пиятик: доктора Арріету в мантилії, що вдавав поважну матрону, старого Вейсса, що поклав руки на мішок із золотом і стікав слиною перед монетами, Феліпе з дірявою лійкою; нічних «сов», яких приводили цей і той, і з якими та жінка начебто одразу ж знаходила спільну мову, що, зрештою, мене зовсім не дивує. Я намагався це якось зберегти, наклеїти шматки штукатурки на полотно, але все розпадалося вщент, тож я заспокоївся — зрештою, хто б оце захотів купити й повісити на стіні карикатури чужих і нецікавих людей? Та бодай мене: втиснутої в сурдут, грубої, аморфної маси, що ллє сльози у філіжанку з травами. Ніхто, — думаю я, жодної втрати.

Роботи, замовлені Маріано, здавалися мені ґротескними та позбавленими внутрішньої єдності: бо як можна поєднати в одне ціле монументальні сходи та напіврозвалену халупу, а плани перебудови саду в англійський парк — із захирілими грядками, які Феліпе обробляв одною сапкою? Досить було перейти через двоє дверей, і з мармурових сходів ви опинялись у зацофаній комірчині. Погруддя мало бути з рожевого мармуру, але зараз воно лише чекало на різець майстра; його зробили з ґіпсу і пофарбували так, щоб виглядало, як шматок каменю. «Хто на це зверне увагу? — запитував Маріано. — Та ще й у день шлюбу, під мухою? Ну, хіба що буде такий п’яний, що зіпреться об постамент і скине голову зі сходів. Але до цього, сподіваюся, не дійде!» Ми привезли з Мадрида найкращі картини, Дім Глухого мав стати великим мавзолеєм, трупарнею слави, катафалком, на якому Маріано вступить у святий подружній зв’язок, черпаючи сили з решток дідуся, що розкладалися на цвинтарі в Бордо. Смакота.

розповідає Маріано

Досить скнарства і скупердяйства, досить ремствування, що все дороге, що треба дожити до наступної тисячі річної пенсії, що дешевше — краще за дорожче. Хтось у цій родині мусив почати жити, дихати на повні груди. Якщо немає охочих, я можу зголоситись як доброволець.

Мадрид — діра, але ми привезли все якомога краще, від канделябрів і меблів до інструментів, дядько Ґойкоечеа подарував нам гарний стіл червоного дерева зі стояками для нот, тітка Консепсьйон — порцеляновий сервіз найвищого ґатунку. Якщо мій дідусь був перлиною, викопаною з брудної землі у Фуендетодосі, я буду діамантом.

Піддуває (Sopla). Серія «Капричос».

XXV
розповідає Хав’єр

На той час ми з Ґумерсіндою вже майже не розмовляли, як то подружжя. Ми ніколи не поверталися до колишніх справ — ні до найдавніших, ні до нещодавніх: агонії батька і мого пізнього приїзду. Попри всі свої вади, яких точно є чимало, моя дружина мала в собі певну делікатність чи, сказати б, чуття, яке наказувало їй мовчати про певні справи більше, ніж вона мовчала про решту справ. Колись, пам’ятаю, Маріано сказав мені, що мама належить до балакучих осіб, і надзвичайно мене цим здивував — певна річ, з іншими вона розмовляла частіше, тоді як у моєму товаристві зазвичай мовчала. Може, вона просто мене не любила — правду кажучи, я не знав її настільки, щоби зуміти про це судити; кожен із нас намагався мірою своїх талантів виконувати подружні обов’язки. Хіба можна від людини вимагати більшого?

Але ж усе-таки іноді траплялося, навіть у пізніші роки, що ми сварились — дотепер не розумію, як таке можливо, щоб двоє людей, які насправді живуть під одним дахом, але в такому великому будинку, що можуть розминатися цілий день, так, аби жодного разу не поглянути одне одному у вічі, попри все тяжіють до якихось непотрібних вибухів емоцій. Тим більше, що з часом усі промовлені з такою гіркотою слова, всі причини, претензій і правота зникають, розсипаються, поринають у забуття; після сварок не залишається нічого, зовсім нічого, якщо не рахувати шлаку, смердючого осаду, який відкладається в закамарках так званої душі. І те, що з усіх сварок проникло в мене найглибше, що в’їлося в тканину пам’яті — це якраз ота сцена, в якій я не хотів бути присутнім — останні слова батька. Роками вона мене жаліла, не говорила нічого, що могло б вивести мене на правильну стежку, але одного дня не витримала — а найсмішніше, що ми не сварилися ні за що важливе… чи найболючіші сварки завжди пов’язані з найменш значними справами? Хіба через якісь дрібнички — розбитий келих, пляму на сурдуті, запізнення на вечерю — ми не реагуємо найбільш образливими прокльонами, не завдаємо найболючіших ударів? Отже, йшлося про якусь дрібничку, про відірваний ґудзик, якийсь ненадісланий лист із подяками — і раптом із двох цивілізованих, поволі старіючих людей ми перетворилися на скажених мулів, що гризуться на дорозі великими, як лопати, зубами; і навіть якщо нас розділяв довгий стіл, навіть якщо ніхто з нас не підняв руку на іншого, навіть якщо ми досі були вбрані у вправно скроєний одяг, застібнутий по саму шию, — та насправді ми були розлюченими мулами, що кусали до крові, іржали від болю і неймовірного шалу й обзивали одне одного найбруднішими словами; а той, хто хоче образити найболючіше, б’є або в те саме