Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

сараю, принести якогось лома і вибити двері, то він знову почав нарікати, мовляв, шкода замка і не варто влаштовувати балаган, ключ, можливо, десь іще знайдеться — і пішов до сараю понишпорити у тільки йому відомих місцях. Урешті-решт, він знайшов його в якійсь мисочці для ключів, на вбитому у стіну цвяшку чи десь іще.

Сонце світило у вікно і рисувало на стіні — у цій частині дому геть сирій, навіть непобіленій, повній заскалин і нерівностей — пошарпані квадрати. Я приніс собі якогось стільця з розпоротим сидінням, який валявся в кутку, сяк-так витер його хустинкою і присів — скраєчку, щоб не забруднитися. Ставало все спекотніше, а Феліпе і не думав приходити. Він шукав. Нишпорив. Урешті, нарікаючи на спеку (а що мені було казати, приреченому на сидіння в цьому задушливому коридорі, бо йому не хотілося поспішити, уже не кажучи про те, щоб тримати ключі в одному місці?), він причвалав із сараю, тріумфально тримаючи у двох пальцях ключ. Устромив його в замок, посмикав, посмикав — без наслідків. Тоді поліз до кишені й витягнув ще зо шість інших ключів, про які не мав зеленого поняття, до яких дверей чи меблів у будинку вони підходять; із четвертої спроби йому це вдалося, не без зусиль, бо замок уже давно не відчинявся.

Усередині смерділо мишами та просмаженою в гарячому повітрі курявою. Феліпе стояв на порозі й знічев’я зазирав досередини, обережно, щоб не зламати кістку на якійсь відламаній ніжці від крісла або відбитому віку від скрині (хтось тут уже порядкував; можливо, тому Феліпе так зволікав із ключем?); я входив щоразу глибше в гущавину старих і непотрібних речей, щоразу більше запорошений пилом і все чорнішими руками від порпання в рештках нашого родинного життя. Але я не помилявся — у глибині однієї з шаф із Мадрида, під стосом материних шалей, я знайшов свою стару скриню з фарбами; елеґантна, гарно лакована, із колись лискучою, а тепер уже дещо матовою оправою, вона досі виглядала як чудовий подарунок для художника-початківця; на віку — я шукав довкола якусь ганчірку, врешті-решт, витер її однією з шалей — видно було дві плямки: підбита зеленню бронза, яка крапнула з мого пензля під час малювання «Колоса», і голубина блакить, уже не пам’ятаю звідки; я зайшовся кашлем і кашляв безперестанку, аж відклав скриню на комод поруч; зігнувся вдвоє… урешті, взявши скриню під пахву і продовжуючи кашляти, я вийшов із цього мавзолею старого манаття родини Ґойя на трохи свіжіше повітря.

розповідає Маріано

Тепер настав час для таких людей, як я: не сліпання над книжками, а широкий погляд, не години, проведені у притворі, а життя у світі — цей блиск, цей ґлянець неможливо підробити і неможливо обманути.

Коли я їду вулицями Мадрида, знаю, що на мене тільки й чекають визнання, слава та гроші. Я молодий, я гарний, у мене вродлива дружина з чудовими зв’язками в найкращих купецьких сферах — тепер саме купці, а не вельможі диктуватимуть закони, хоч і про титул варто потурбуватись, — я маю прізвище, краще, ніж у багатьох отих нових Маркізів Лояльності, Маркізів Вірності, чиї батьки працювали в полі й землю від голоду жерли. Найважливіша річ — десь тепер зачепитись, ввійти у відповідні кола, танцювати з потрібними дамами на правильних балах у певному кінці зали під якою треба люстрою. Решта зробиться саме.

розповідає Хав’єр

Пензлі були поскладані в найкращому порядку; всі фарби вже засохли, але пігменти, які я знайшов у майстерні, блищали чистими кольорами, як і тридцять років тому. Я наказав Феліпе накрити стіл, після чого послав його до міста зі списком покупок до дона Мільяреса, чиї батько та дід постачали фарби, олію і полотна старому кнуру, а ще раніше Менґсові та Тьєполо, і пішов на другий поверх щось перекусити.

Сів біля вікна так, що бачив лінію Мансанареса, сусідні володіння над самим берегом, праль, що чипіли на камінні, наче зграя квочок, а над ними — місто, його вежі та бані, мури, що сяяли під сонцем раннього пополудня, мов кістки якогось велетня, заселені червами. Черви, що їздять своїми екіпажами, черви, що продають і купують, стікають цілими струменями по землі, крадькома проникають до нірок, риють темні коридори своїх паскудних оборудок; труп, заселений змовницькими червами, халупа, заповнена тарганами.

Ближче простягалися наші землі, ті, які борсук із таким завзяттям обробляв: невеличкий виноградник, ряди вишень і яблунь, грядки, де колись ріс огрядний порей і величезні артишоки; як же все це занепало з роками, коли не було кому піклуватися ні про врожай, ні про полив; звідусіль стирчали з вигорілої землі тички, на яких щось колись вилося, щось заплітало свої чіпкі зелені вуса; тепер там висіли лише клубки засохлих стеблин і листя. Насадження були проріджені: це дерево поламав вітер, те обгризли зайці, ще десь Феліпе чи хтось із його попередників так довго забував полити, що дерево висохло на тріску, на попіл. Тільки тополі якось тримались, і навіть у застояному повітрі було помітно їхнє легке, сріблясте хвилювання. Маріано щось хотів там наново закладати — спочатку засадити і зробити англійський парк, потім знову повернути сад і город до вигляду з часів старого, потім ще побудувати там мальовниче штучне румовище; увесь час мінливий, неспокійний. Він не міг вирішити. І так це виглядало — десь скраю трохи навезено землі, деінше насаджено деревця замість колишніх, які змарніли і їх треба було викорчувати; але й ті нові, забуті спіткала точнісінько та сама доля. Коло сараю навалено купу каміння з якогось підупалого монастиря, дві колони і пара оброблених брил, які поволі вростали в землю. Дико, без ладу і складу. Великі апетити й мізерна воля — ось із якого ми тіста.

А тепер, — думав я, дивлячись на серцевину артишока, — ми навіть артишоки мусимо купувати. Посеред сезону. А скільки ж їх тут росло. І які крупні. А ми ж іще планували збудувати тут сироварню, оце би був номер; якби борсук залишився в Іспанії, він би змінив це місце до невпізнанності. На щастя, йому це не вдалося.