Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Іздєваєтєсь? - дама, вочевидь, з переляку забула українську мову. А мо’ й не знала…

- Чисту правду кажу. Це з ним уперше.

- Розумієте, генетично свині найбільше наближені до людей. Певно, щось у вас таке є, що він оком накинув. - Павло, мабуть, хотів зробити жінці комплімент, але…

- Я на вас у суд подам! - заверещала вона, остаточно оговтавшись.

- Подавайте. Тільки на кого? Я до вас під спідницю не ліз. Моя дружина теж. Хто - Коханий? От на нього й подавайте. І повісточку хай на нього виписують, бо у нас із Марією на такі дурниці часу немає. Ми, дорогенька, на відміну від вас, діло робимо. Тому - йдіть, звідки прийшли, поки я не покликав…

- Міліцію?

- Краще - журналістів!

Мадам зрозуміла, що коли в газетах з’явиться публікація “Кнур закохався в агітаторку”, її не візьме на кпини хіба що сліпо-глухо-німий, стулила писок і рвонула з нашого обійстя, на ходу обтрушуючи залишки сіна зі спідниці.

Невдовзі з’ясувалося, що невдалий похід агітаторші на наше фермерське обійстя - то не випадковість, а частина, як пояснили самі заїжджі, “сценарію передвиборної роботи з авторитетними людьми округу”. Ти диви! Отак живеш собі, свиням дерть запарюєш, дітям штани латаєш, із податковою дружиш, а не знаєш, що тебе в самому Києві вже в авторитети записали. Спасибі, що не в кримінальні.

Тим часом на тому кутку села, де жили Павлові батьки, розгорілася справжня баталія. Без усякої підробки. Бо ж команда “лівих” вирішила розпочати укладання списків на підтримку свого кандидата саме зі свекра, як учителя. Себто, людини все ще поважаної у віддалених сільських округах. Але теорія - то одне, а практика у наших Великих Колодах - то зовсім інше. Мій загалом чемний свекор, педагог зі стажем, люблячий батько і дідусь раптом не просто вигнав за ворота збирачів підписів, а й заходився відв’язувати Бровка. Ґвалт здійнявся на весь куток. На щастя, ми з Павлом якраз ішли тією вулицею у своїх справах і об’явилися на полі бою дуже вчасно. Надбігли на галас, відтіснили “червоних” якомога далі від обійстя і кинулися заспокоювати розлюченого свекра.

А було як? Підійшли до їхнього двору, тицьнули свекрусі під носа списки і попросили “віддати свій голос на підтримку їхнього кандидата”.

- Вибачайте, люди добрі, але хай мій голос при мені залишиться.

- Не віддасте? Добре, так і запишемо! - агітатор витяг іншого списка. - Це яка у нас вулиця, який номер?

Отут свекор і розбушувався так, що навіть свекруха, котра завжди мала над ним владу, цього разу забігла аж до річки, начебто перерахувати качок, і спостерігала звідти, як чоловік воює на подвір’ї.

- Я вам зараз запишу! Я вам ваші списки на ваших спинах пужалном випишу!

- Та чого ви, діду? Це ж нічого такого… ну що вам варто підписатися за нашого кандидата? Вас це ні до чого не зобов’язує!

- Знайшли дурних! Я собі вирока не підпишу!

- Тату, заспокойтесь, якого вирока? - це вже ми з Павлом.

- А того списка на підтримку, гадаєте, вони просто так складають?

- Та то ж згідно з законом. Так треба.

- Кому треба? Мені батько покійний розказував, що в тридцять третьому році теж зробили спочатку списка, хто за колгосп, а хто ні. Під протокол, а наші, придурки, ще й порозписувалися. А після того - активістам, їх тоді буксирниками звали, - нагани і заступи в руки і гаття трусити хліб у несвідомих одноосібників! А ще згодом тими ж заступами могили на вигоні копали - для померлих із голоду. Ну, а як у сорок першому німці прийшли, то ці ж “буксирники” їм одразу хліб-сіль на рушнику - і списочка. Тільки не того, де несвідомі одноосібники, а того, де колгоспний актив.

- Так що ж вони, тату, подуріли? Ви ж самі казали, що вони першими в колгосп кинулися.

- А то, доню, наволоч була завжди завбачлива. Для гепеу у них - один списочок, а для німців - інший. Ось у що вашим дідам демократія обійшлася!

- Тату, не треба так хвилюватися. То ж був демократичний централізм, себто, диктатура, а зараз у нас, яка не є, а справжня демократія.

- Павло, не вчи вченого. Тим більше - батька. Демократія, може, і справжня, тільки демократи ті ж самі. Познімай з них піджачки за тисячу доларів, одягни у френчі - можна обабіч товариша Сталіна у президії розсаджувати.

На відміну від свекра мене хвилювала набагато конкретніша проблема. Це ж тільки одна команда рипнулася підписи збирати. А що буде, коли припруться решта? Одне з двох - або мій свекор таки спустить на агітаторів Бровка, або у нього, не дай Боже, серце не витримає. Йому ж хвилюватися не можна.

Тож доки Павло заспокоював свого батька, я хутенько перебігла до брата-Шерифа з однією, як мені здалося, слушною думкою.

Проте, Олексій був не сам. Отой слідчий із центру, котрий сказав “гоп”, не подивившись, у що вскочив, сидів у нього в офісі, втомлений, розслаблений і десь навіть нещасний.

- Марію ви пам’ятаєте, - сказав Шериф, - при ній все можна. Вона у нас ця…

Але тут я його перебила:

- Отепер, братику, я за комуністів проголосую!