Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

що був лікарем. Я ніколи й не дізнався, як він вгадав це – це питання затьмили важливіші таємниці.

– О, над будь-чим, над усім! Послухайте! – він вправно зліз з риштування і, стиха підкравшись до мене, наче мав розповісти якусь велику тайну, прошепотів мені у вухо, твердо взявшись рукою за вилогу пальта, ще більше бентежачи мене, – чи не хочете ви стати найкращим лікарем цього міста?

І тепер, дізнавшись про його божевілля, я почав утікати.

– Приходьте до мене ввечері додому, приблизно о дев’ятій, – сказав він, простягнувши мені свою картку, – і я розповім те, що ви хочете знати!

Мабуть, я виглядав ошелешеним, бо він весело зареготав, знову здираючись нагору. Я засміявся також, коли вийшов на вулицю, – епітафія зовсім вилетіла мені з голови, позаяк ніколи на віку я не чув ще такого безглуздя. – Дідька лисого, – прогарчав я, заводячи свій автомобіль, – бракує тільки, щоб я змарнував вечір з таким дурнем!

– Боббі, усе написане тут – правда.

О дев’ятій годині я вже стояв біля дверей Рандольфа… Пояснюючи ці слова, я не зможу відповісти на жодні питання про причини, які спонукали мене піти туди того вечора. І в цьому мені пощастило; бо я не маю иншого пояснення, як сказати (і це обов’язково викличе недовіру й розчарування), що змушений був прийти туди супроти власної волі. У мене не було й гадки йти туди; цей порух був мені непідвладний. Того вечора я вечеряв у центрі міста; повернувся додому о восьмій; відразу ж ліг у ліжко – цілком всупереч своїм звичкам, бо ніколи не лягав до опівночі – і почав читати книжку, не спроможний анітрохи зосередитися на ній. Я не міг відвести очей від годинника. Він цокав чимраз голосніше, а моє серце билося чимраз швидше, поки їхній ритм не збігся. І зрештою, розхвилювавшись так, що вже не міг стримати себе, я устав, поспіхом одягнувся, швидко сів в автомобіль і поїхав до оселі Рандольфа, не звертаючи уваги на перехрестя і сердитих поліцейських інспекторів. У роті пересохло, серце стукотіло.

* * *

– Яка ваша думка про те, що ми встигли прочитати поки що? – спитав він.

Лікті Ненсі важко оперлися на стіл, стиснуті кулаки глибоко затопилися в щоки.

– Невже, Боббі? Це не лише жахливо, – прошепотіла вона. – Це трагічно!

– Ви думаєте так тепер. Насправді, жахливе ще не почалося!

Його очі знову звернулися до переписаного тексту.

Ви не мали наміру прийти, чи не так? – запитав Рандольф, беручи мого капелюха.

– Ні! Відповів я сердито.

– Саме цього я й боявся, – сказав він лагідно, – але був настільки певен, що вам потрібна розмова зі мною, що я…

– Саме це я хотів би знати! – допитувався я. – Що ви зробили?

Він посміхнувся хитро, легко потер руки одна об одну і сказав:

– Ну, я щиро хотів, щоби ви прийшли сюди; і, як я сказав вам цього ранку, усе, чого я щиро хочу – стається! Я хотів, щоб ви прийшли! І ви прийшли!

Він жестом запросив мене сісти – і я досить радо прийняв це запрошення, тому що ноги в мене дрижали – у вітальні, вмебльованій з вишуканим смаком. Його дочка, яку він ґречно відрекомендував, хутко попросила пробачення і покинула нас. Запропонувавши мені сигару, він повагом набив собі довжелезну люльку і підсунув ближче крісло. У вельветовій жакетці, зручно примостившись, він виглядав, як справжній художник; досить посивілий, носив коротку борідку, як у Ван Дайка; мав ясні, чисті, сірі очі, які позирали трохи соромливо й непевно, але не залишали дороги для відступу.

Він не марнував часу на різні передмови. Простягнувши руку до невеличкої книжкової полиці просто під ліктем, він узяв Біблію в м’якій шкіряній оправі. Я зрозумів, що потрапив у скруту. У гарячковому пориві я зважився піти негайно, хоча й безславно. Протестуючи, я рвучко підніс руку і твердо сказав:

– Отже, якщо справа в цьому, то я більше нічого не хочу чути!

– Бачиш? – вигукнула Ненсі. – Що я тобі говорила?

На мій подив, він поклав книгу назад на стіл і кілька хвилин спокійно пихкав люлькою, про щось міркуючи, а тоді відповів:

– Правду кажучи, я також, за винятком того, що це важлива історія однієї чудової релігійної системи. Гадаю, досить корисна, але мене вона не особливо цікавить – окрім однієї сторінки, – він видув кілька кілець диму, відхиливши голову назад у високому кріслі. – Але я витяв цю сторінку… мені просто хотілося, щоб ви побачили саме цей примірник Біблії. Я саме хотів сказати – коли ви влізли зі своєю нетерплячою заувагою – що в цьому примірнику Біблії бракує таємної формули сили. Я тримаю цю сторінку в иншому місці!

– Що там? – запитав я, роздратований тим, що визнав свій інтерес.

– О, – відповів він невимушено, – це лише правила, як досягти того, чого хочете, і робити те, що забажаєте, і стати тим, ким волієте стати. Але вас це не цікавить; тому ми поговоримо про щось инше.