Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

class="book">– Що на тій сторінці? – вимагав я, мало не верескливо.

– Ви справді хочете знати? – досі не вірив він, нахилившись уперед і пильно вивчаючи мене поглядом.

– Так! – гаркнув я.

Далі він говорив повільно, гостро, слово по слові.

– Більше – ніж – ви – колись – хотіли – знати – будь-що – раніше?

– Так! – визнав я – без лукавства.

– Скажіть самі! – наказав він.

Я повторив:

– Більше – ніж – я – колись – хотів – знати – будь-що – раніше!

Його манери миттєво змінилися.

– Добре! Тепер ми поговоримо!

Він запхав руку у внутрішню кишеню і витяг сап’янового гаманця. З гаманця видобув складену сторінку. Я прочитав її, і він ретельно витлумачив її зміст.

Очі Ненсі були сповнені зосереджености, коли Боббі перестав читати, щоб оглянути її лице.

– А тепер ви готові до цілковитого потрясіння? – запитав він. – Якщо так, я віддаю вам наступний уступ.

Я не покинув оселі Рандольфа аж до четвертої години, і коли зрештою ступив у темряву, неабияк приголомшений, я усвідомив, що моє життя змінилося назавжди. Увесь успіх, який я здобув відтоді у своїй професійній кар’єрі, можна пояснити таємничими можливостями, що їх Рандольф повідомив мені тієї ночі.

Вони надовго замовкли.

– Саме доти я дійшов, – сказав Боббі.

– Досить далеко – мушу сказати! – Глибоке зітхання Ненсі віщувало про зневір’я.

– Отже, вважаймо питання вичерпаним. – Він устав і поглянув на свого годинника. – Ми з вами добре знаємо, що ці речі доктор Гадсон мусів написати, коли робота лягла на нього важким тягарем. Ледве не падав з ніг, бачив марева; чув голоси. Мабуть, нам не слід читати до кінця. Можливо, так ми осквернимо його пам’ять. Чому б нам не відмовитися від цього замислу – і забути, що ми дійшли колись так далеко?

Ненсі замислено постукала по столу кінчиками пальців.

– Цікаво, що було на тій сторінці!

Він зареготав.

– Точнісінько як доктор Гадсон! Саме це він хотів знати. А тепер про це запитуєте ви! І мушу визнати, що також хотів би знати. – Він стиснув її руку сильними пальцями. – І хай як затято повставши проти цього, ми все одно неодмінно схочемо потай повернутися назад, кожен окремо, щоби дізнатися правду; а тому, мабуть, треба бути чесними одне з одним і зазирнути туди тепер! Ви хочете?

Вона кивнула, не підвівши голови.

– Будьте пильні! А то ще схибнемося розумом, як він!

Запаливши цигарку, Боббі попростував до вікна, поклавши руки в кишені. Він обернувся, і, опершись на підвіконня, допитливо поглянув їй у вічі.

– Але не я! Цього робити я не буду. Я просто не можу бабратися в таких речах. Це для мене. Навіть і гадки не мав, що ця штука здатна так сильно мене вразити. Ви собі починайте… Я поза грою! – Він безапеляційно махнув рукою, широко розчепіривши пальці.

Голос Ненсі хрипів.

– Ти не зможеш зректися цього! Ти зайшов надто далеко!.. І тобі про це відомо!.. Ти спійманий на гачок!.. І я знаю, що також! Тепер я розумію, чому він пішов до оселі Рандольфа того вечора! У цьому є щось… щось неминуче!.. Мабуть, це різновид божевілля; але, відчувши його принаду, утекти годі! І доведеться повернутися все одно – першим або останнім!.. Допитливі, невидимі щупальця обмацують тебе й обплітають своїми вусиками… притягують до себе… затягують всередину… і волочать за собою…

– Спиніться, Ненсі! Це смішно!

* * *

Молодий Вотсон ледве міг вибрати недоречніший момент, щоб встромити до них свого носа. Місіс Ешфорд приймала відвідувача, і було очевидно, що і господиня, і її гість працюють з великим розумовим напруженням… таки дійсно в них бурхливі дебати! Усвідомивши, що буде тут зайвим, він спробував поспіхом відступити, однак Ненсі покликала його.

– Заходьте! Ви пам’ятаєте містера Мерріка?

– Досить добре! – мовив він, простягаючи руку. – Ніколи не забуду вашої боротьби з пневмонією, хоробрішої від якої ще не бачив! А тепер, я чув, ви ще й стали на прю з самим Сірим.

Повернувшись до місіс Ешфорд, він розповів, з чим прийшов:

– Ми втрачаємо вашого містер Фолсома, і дуже швидко. За годину – дві він знепритомніє. Він запитував про вас кілька хвилин тому. Можливо, ви схочете зустрітися з ним. Видається, що з його родини в місті нікого немає.

Бурмочучи слова жалю, Ненсі устала, готуючись іти.

– Ти зачекаєш на мене?

Меррік кивнув.

– Я буду працювати далі. Не поспішайте. Ви застанете мене тут, коли повернетеся.

– Двері тихо зачинилися за нею.

* * *

Я пожадливо простягнув руку до сторінки, яку розгорнув Рандольф, але він