Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

И где бы ни ходил по свету, В каких бы ни был я столицах, К родным закатам и рассветам Я буду с радостью стремиться. «Віддзеркалює сонце у вікон очах…»
Віддзеркалює сонце у вікон очах, Які дощ вимив дуже старанно. Воно отвір під вечір знайшло в небесах, Що заповнили хмар каравани. Багряніє на заході вже небосхил, Ночі день всі права уступає. Ну а сонце, набравшись за хмарами сил, Завтра день нам ясний обіцяє. «В червневім небі зорі – наче очі…»
В червневім небі зорі – наче очі, І тиша, що, здається, аж дзвенить… Яка ж то розкіш – отакі от ночі, Яка ж спокою благодатна мить! Що відчуваєш, не сказать словами. Для цього ще не створені слова… І солодко як пахне кавунами У надвечір’ї скошена трава… А сон не йде, хоча пора вже спати. Ну як ось так піднятись і… піти?! Таких ночей буває небагато. І як же ж треба нам їх берегти. «Сияет в небе полная Луна…»
Сияет в небе полная Луна, И ночь молчит, объята тишиною… Мы тоже нынче помолчим с Луною. Я нужен ей и мне нужна она. Дружны мы с ней уже давным-давно И часто вместе ночи коротаем, Да и без слов друг друга понимаем… Такое ведь не каждому дано. «Догорает закатное солнце в домах…»
Догорает закатное солнце в домах, В окнах отблеском желто-багряным. И куда-то в еще голубых небесах Белых тучек плывут караваны. Вечер комкает шум городской суеты, Теплый воздух сменив на прохладу.