Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Усередині клекоче злість, що розриває грудну клітину. Та хто вона така, щоб заважати йому? Сука. Така сука. Підлаштувала все це.

Злість виплескується через край. Небезпечно густа. Жива. Звідки б їй узятись у таких кількостях? Ігор і не здогадувався, що здатний на такі яскраві емоції.

Все через неї. Щойно він знайшов свій вірний шлях, той якого прагнув все життя, як на горизонті з'явилася ця сучка. І все зіпсувала.

Ні, він цього їй так не залишить. Він дочекається її і все вискаже. Цій вискочці. Він зменшить її надто роздуту зарозумілість. Змусить її пошкодувати. Якого біса вона це зробила? Навіщо підставила? ЯКОГО БІСА?

Невже це помста? За те, що було у дитинстві. За те, про що він уже й думати забув. А вона, отже, не забула. Пташка відростила кігтики і вирішила вчепитися ними в його горлянку. Не вийде, крихітко. Тобі не вистачить сил, якими б міцними не були твої кігті. Я знищу тебе, зітру в порошок. Я нагадаю тобі, що таке приниження та біль, якщо ти забула.

Не в силах всидіти на місці, Ігор ходив туди-сюди по холу спорткомплексу, то стискаючи кулаки, то розтискаючи. Мріючи, щоб замість порожнечі у його кулаку виявилася її шия.

Він знищить її. Знищить.

Проходячи повз душові, у свідомості раптом немов спалахнула лампочка. План помсти дозрів майже миттєво, навіть без зусиль.

Ідеально.

Старий-престарий фізкультурний комплекс, ще за часів СРСР. Побудований на правилах пристойності, на високому рівні моральності: на душових немає замків, між чоловічою та жіночою роздягальнею навіть немає дверей, лише щільна занавіска. Все загальне, жодного особистого простору. Те, що раніше здавалося обурливим, сьогодні було на руку. Ігор рішуче попрямував у роздягальню.

Очікування не напружувало. Фантазія оволоділа його свідомістю, розкручуючи ураган образів та картинок його майбутньої помсти. Ігор так захопився цим процесом, що не одразу помітив рух у кімнаті. Тренування закінчилося достроково, мабуть, тренер не на жарт розлютився, учні почали заповнювати роздягальню. Побачивши Ігоря, що сидів у кутку на лавці, уперши лікті в коліна, хлопчики кидали на нього косі погляди, хто співчуваючі, хто засуджуючі.

Ігор посміхнувся. Йому не потрібна підтримка. І осуд тим більше. Зараз йому потрібна помста. Солодка, несуча визволення.

Хлопці, роздягнувшись і взявши рушники, вирушили до душової. Тільки за ними зачинилися двері, Ігор почекав хвилину і, наче зломщик, озираючись на всі боки, відсунув шторку і проник у жіночу роздягальню. У таку пізню годину, крім їхньої секції, у спорткомплексі ніхто більше не займався, ніхто не зловить його на місці злочину.

У роздягальні дівчини не виявилося, на вішалці висіли її речі. Ігор завмер і прислухався. Після нетривалої тиші з-за дверей почувся шум води.

Ігор злісно посміхнувся, відчуваючи, як усередині все сильніше спалахує полум'я, передчуття реве і рветься голодним звіром. Ігор сильніше стиснув щелепу і різко смикнув двері на себе.

А ось і вона.

Голе тіло.

Вода, що ллє зверху.

Поворот голови.

Розплющені від подиву очі.

Як же солодко було спостерігати емоції, які за якихось кілька секунд відбилися на її обличчі: переляк, впізнання, обурення, страх, сором. Дівчисько сіпнулася, підняла руку, щоб схопити рушник, проте він висів із зворотного боку душової перегородки, і Ігор виявився швидше, метнувшись і зірвавши його з гачка першим.

Залишившись без засобів захисту, дівчина присіла навпочіпки, боком до Ігоря, прикривши груди рукою.

- Господи ... Що ти робиш? - ледве чутно запитала вона, намагаючись вільною рукою прибрати мокрі пасма довгого волосся, що налипли на обличчя. Вода хвистала її по голові, стікаючи по обличчю і спині. Фарба прилила до щок, видаючи її сором.

Видовище було навіть краще, ніж він собі уявляв.

Мокра, принижена, зігнута біля його ніг, вона викликала в ньому нереальне, чарівне почуття могутності.

- Ти дивися, і куди поділася вся твоя хоробрість, пташечко? - Протягнув Ігор, вклавши в свій тон всю злісну отруйну глузливість, на яку тільки був здатний. - Я готовий продовжити бій.

Дівчина тремтить. Її колоте. Але голови не піднімає. Давай, глянь на мене. Мені це потрібно. Потрібно бачити твоє приниження.

Ігор робить крок уперед і буквально нависає над дівчиськом.

Дуже близько. Варто лише простягнути руку, і можна торкнутися. Провести рукою по випираючих хребцях. Взяти за волосся і повернути її голову, щоб вона нарешті глянула в його очі. Визнала свою поразку, визнала його перевагу.

- Давай, вставай та покажи на що ти здатна. Ти ж так хотіла.

- Віддай рушник. - Ще тихіше вимовляє дівчина, дивлячись на його кросівки, боячись підняти погляд на палаюче обличчя Ігоря.

- Що-що? - Нахилившись корпусом, демонстративно приклавши руку до вуха, наче прислухаючись, уїдливо запитує Ігор. – Рушник? Так на… візьми.

З цими словами він кидає рушник на підлогу, прямо в калюжу води між ними. Тканина миттєво просочується вологою.

- О-ох, чорт… - З удаваним жалем простягає хлопець.