Олексій Мустафін - Справжня історія Стародавнього часу, Олексій Мустафін

вірили, що всесвіт складається з трьох частин: неба («світу богів»), землі («світу людей») та підземного «царства мертвих». Що б не трапилося у людському світі чи під землею — вони бачили в цьому лише відголосок того, що відбулося на небі. Тому мешканці Етрурії були переконані, що за небесними знаменнями можна передбачити долю. Мистецтво ворожіння було розвинуте в етрусків як ні в кого з їхніх сусідів. Ворожили за громом і блискавкою, за польотом птахів, але найчастіше — за печінкою жертовних тварин. Не дивно, що інші народи вважали етрусків або надто побожними, або ж надміру забобонними.Бронзова модель печінки для ворожіння (Музей П’яченци)

Самі етруски вірили, що ворожінню, служінню богам та облаштуванню храмів їх навчив посланець богів на ім’я Таг. Легенда розповідає, що цар Таркон, засновник міста Тарквінії, якось орав поле та знайшов у борозні маленького хлопчика. Це й був Таг. Знайда зростав і дорослішав просто на очах, а заговоривши, почав навчати божої мудрості. Таркон ледь встиг записати Тагові повчання, як той перетворився на старця й помер. А записи, зроблені Тарконом, стали священними книгами етрусків.

З усіх божеств етруски найбільше шанували трьох — бога неба і блискавок Тіна, богиню царської влади Юнону та богиню-покровительку ремесел і мистецтв Мінерву. Заступником землеробів вважали бога Аплу, «господарем моря» — бога Нептуна, а в підземному «царстві мертвих», за віруваннями етрусків, панував бог Турмс. Щоб небожителі змилувалися, етруски приносили їм численні жертви — тварин, а іноді й людей. Існував і особливий, суто етруський спосіб жертвоприношення: на честь померлого влаштовували поєдинки між приреченими на смерть рабами. Згодом невільників почали озброювати вкороченими мечами, що мали назву гладіс, тому таких бійців-смертників стали йменувати гладіаторами. Улюбленим героєм етруських легенд був Геркле, який нагадував грецького Геракла, хіба що подвиги свої здійснював у Італії.

Виникнення давньогрецьких полісів

1. Греція за часів Гомера. Тоді як фінікійці відкривали далекі краї і засновували свої колонії, грецькі племена, які розселилися по берегах Егейського моря, вели замкнене сільське життя. Про бурхливе минуле їхньої країни нагадували лише руїни колись величних палаців та міфи і легенди, що їх розповідали, співаючи на бенкетах, лірники.

Гомер. Мармуровий бюст з Бай (Британський музей) 

Найвідомішим із таких оповідачів був сліпий співець Гомер. Про його життя ми майже нічого не знаємо, навіть місце народження невідоме — за честь зватися батьківщиною співця ще в давнину сперечалися одразу сім грецьких міст. Але саме Гомера вважають автором двох видатних поем — «Іліади» і «Одіссеї», які розповідають про Троянську війну і повернення переможців додому. Щоправда, згадуючи про події сивої давнини, співець їх осучаснював, тож більшість побутових сцен у поемах насправді змальовують повсякденне життя не мікенських володарів, а сучасників самого Гомера. Завдяки цьому ми добре знаємо не лише імена давніх героїв, а й те, як жили греки за «гомерівських часів».

Оранка. Теракотова фігурка з Беотії (Лувр) 

Мешкали греки у селах, уся навколишня земля вважалася спільною власністю громади, але кожній родині в користування надавали власну ділянку. Найкращі землі отримувала знать і ватажки племен, яких Гомер називає царями. Ознакою заможності вважали худобу та рабів. Невільників, щоправда, було небагато, і часто-густо вони жили й працювали поруч із господарем. Торгівлі майже не існувало, селяни забезпечували себе всім самі, а до купців ставилися вороже, не надто відрізняючи їх від піратів та розбійників.

2. Виникнення полісів. Лише у IX сторіччі до нашої ери в Греції знову виникають міста-держави. Більшість із них з’явилася на місці зруйнованих міст ахейців — Аргоса, Фів, Спарти та інших; або ж поселень, захоплених греками на узбережжі Анатолії — таких як Мілет або Ефес. Проте нові держави були зовсім не схожими на царства Персея чи Агамемнона. За своїм внутрішнім устроєм вони більше нагадували фінікійські чи етруські міста. Щоб не виникало плутанини, історики такі міста-держави називають полісами (з грецької «поліс» перекладається просто як «місто») — саме від цього слова походять, зокрема, українські слова «політика» (тобто державна і громадська діяльність) та «поліція» (тобто установа, відповідальна за охорону громадського порядку).

Святилище. Теракотова фігурка з Криту (Археологічний музей Іракліона) 

Поліс складався з міста та навколишніх сіл. Зазвичай розміри поліса були невеликими — зранку громадянин міг залишити міську оселю, попрацювати на своїй землі й увечері повернутися додому. Майже всі знали одне одного в обличчя. Громадяни одного поліса становили громаду, на загальних зборах якої вирішували усі найважливіші питання спільного життя. Переселенці з інших міст, навіть якщо вони були греками, а також невільники громадянських прав не мали.

3. Влада аристократії. Серед громадян рівності теж не було. Майже вся влада в полісі зосереджувалася в руках знаті, або, як називали її греки, аристократії (це слово з грецької перекладається як «влада кращих»), представники якої — як і у Фінікії — становили Раду. Інші громадяни, більшість із яких були селянами, хоч і переважали чисельно, на загальних зборах зазвичай лише затверджували рішення, запропоновані Радою. Жерцями і суддями також були представники знаті, й судили вони «за звичаєм», тобто у більшості випадків — на власний розсуд. Не дивно, що саме аристократи були найбільшими власниками, утримували в своїх руках найкращі ділянки землі та величезні череди, які для тогочасних греків були головним мірилом багатства.

За переказами, кожне грецьке місто на початку своєї історії мало власного володаря. Але згодом у більшості полісів аристократи домоглися скасування царської влади. Замість царів життям громад керували притани, або архонти — посадовці, яких обирали з кола знаті на певний термін, зазвичай — на один рік.

Під час війни саме аристократи ставали на чолі війська. Зазвичай вони билися на колісницях або верхи на конях, а селяни становили легкоозброєну піхоту. Наприкінці VIII сторіччя до нашої ери війна спалахнула між двома найвпливовішими грецькими містами того часу — Халкідою і Еретрією. Поступово до неї втягнулася більшість грецьких полісів. Вершники-аристократи час від часу сходилися на полі бою, щоб визначити переможця. А от піхотинцям з простолюду заборонили навіть використовувати стріли й дротики — щоб вони не могли поранити коней і битися зі знаттю на рівних.

4. «Цар-винахідник» із Аргоса. Тоді як у більшості