Анна Харламова - Під омелою, Анна Харламова

Глава 24.

             

                                         "Для чого дійсно потрібна сміливість,

                                                         
                                                                 так це для щирості."

                                                                      
                                                     Майкл Джексон.                                                                                                            

 

                                                                  Глава 24.


   Голова Емми лежала на грудях Святослава. Вона вдихала його неповторний аромат, який змішався з легкою димкою одеколона. Дівчина згадувала цю ніч і усміхалась.
   — Доброго ранку, кохана. — Рука святослава обережно погладила її волосся, яке хвилею покоїлось на його плечі.
   Емма ще ширше усміхнулась, почувши його голос. Піднявши свій погляд на нього, вона промовила:
   — Доброго ранку, коханий.
   — Як ти? — тривожно запитав хлопець.
   — Я? Я дуже задоволена… щаслива… і голодна! — Емма розуміла, що його хвилює, тому після своїх веселощів додала: — Моя душа, так само, як і тіло – ду-же задоволене.
   Святослав з полегшенням видихнув.
   — Кажеш голодна…
   Емма похитала головою.
   — Дуже.
   — Кава і кекс підійдуть?
   — Так… Звичайно… — Емма трішки підвелась. — Але я спочатку в душ… Ок?
   — Я з тобою. — На обличі заграла усмішка, яка говорила, - «ти попалася Еммо».
   — Ненаситний! — очі Емми заблищали. Вона хотіла його так само, як і він її.

  
   Після гарячого душу, у всіх сенсах цього слова – вони поснідали і міркували, що будуть робити цілий день.
   — Хочеш… прогуляємось?
   — Можна. — Відповіла Емма. — У мене тепер є і рукавички. — Широко усміхнулась вона.
   Святославу потеплішало на душі.
   — Що ще б ти хотіла зробити?
   — Я бачила багато настільних ігор на полицях. Можемо щось цікаве обрати… Посидіти з вином біля каміну. — Запропонувала Емма.
   — Чудова ідея! — Святослав по-повній оцінив пропозицію Красуні з перчиком.
   — Тоді… давай спочатку поприбираємо… — Емма подивилась на Новорічний стіл, на якому і досі був гармидар.
   — Згоден.
   Емма підвелась, а за нею і Святослав.
   Прибирання почалось весело… особливо тоді, коли Емма нахилилась у короткому халатику… лише через пів години, - вони згадали про стіл, на якому і досі все було так само.

   День видався чудовим. Сонечко ніжно пригрівало… сніг поблискував, немов у казці,… і за кожним кроком – чувся його хрускіт. Морозець щіпав щічки, але обійми одне одного і ніжні цілунки – зігрівали їх з середини.
   Гуляючи між соснами, Емма запитала:
   — Ти колись тут був?
   — Так. — Святослав голосно ковтнув.
   — З ким? — поцікавилась Емма.
   — З компанією. — Коротко відповів він і підкинув ногою сніг.
   — А дівчина у тебе тоді була? — цікавість Емми підбралась до того самого запитання, яке її цікавило на самому початку.
   — Ну…і так… і ні… — зам’явся він.
   — Як це? — Емма поглянула на нього, звівши брови на переніссі.
   — У нас все тоді тільки починалось… — він відвернувся, нібито дивлячись у далечинь.
   — А що сталось потім? — вона стиснула його долоню.
   Він обернувся і подивився у її сині очі, які від сонячних променів і на фоні білого снігу – були великими… сяючими і прекрасно глибокими.
   — А потім… потім… нічого не вийшло. Занадто різні. — Пояснивш це, він схопив Емму у обійми і припав до її вуст. Він не хотів більше запитань… він боявся…
   Емма жадібно відповіла на цілунок, наче боялась, що дівчина з його минулого не звідкіля може повернутись у його життя. Дивне відчуття… болюче відчуття…
   Вони загубились одне в одному… їхні душі парили… літали там, де вони одне ціле. Вир емоцій… блаженства… Їхні губи пекли від того вогню, який вони розпалили на морозі…
   Емма вчепилась об його руки так, наче боялась, що це все сон… Чому? Чого вона боїться?... Він же тут… цілує її так… так… наче так само, боїться того ж, що і вона. Чому?...
   Святослав притискав Емму так сильно, якби не її куртка – напевно би почув хрускіт… Він боявся, що все зникне, як міраж… і все через те, що він бовдур мовчить… Але ще не час… не час розповісти правду…
   Його язик кохав її жвавий язичок… його наполеглеві губи поїдали її пухкенькі, та такі м’які вуста… Він кохає її. Тільки б вона зрозуміла його – коли прийде час… тільки б зрозуміла.
   Емма застогнала від задоволення і це викликало у Святослава первиний голод… Вона відчула його лодоні на своєму обличчі… теплі… попри мороз… Відірвавшись від її перчевих вуст, - він затамував подих.
   — Я кохаю тебе. — Ніжно промовила Емма.
   — Ем… запашна квіточка ванілі… мій гостренький перчик… Я дуже палко тебе кохаю… дуже-дуже палко. — Він надавив своїми губами на її вуста і все знову почалось поколу… ніжність… пристрасть… кохання.

   Пробувши достатній час на морозі, в них обох: почервоніли щічки, замерзли ноги та почалось шмикання носом, от тоді і було вирішенно як найшвидше йти додому і напустикати гарячу ванну.
   Сидячи у гарячій ванні з сіллю і пінкою, в обіймах Святослава, - Емма заплющивши очі, насолоджувалася його погладжуваннями. Світ переставав існувати, коли він поруч… Їй ніколи не було так добре, затишно і водночас так вільно. Він змінив її світ. Змінив її. І як їй здавалось – вона змінила його.
   — Святославе… — пруморкотіла вона. — Мені так добре… дуже-дуже добре.
   — І мені, моя Еммо… моя Красуне з перчиком… — він провів долонями по її мокрих, гарячих та тендітних плечах… спускаючись по руках… і назад.
   Емма запрокинула голову йому на плече, демонструючи для його кругозору свої перси з рожевими пуп’янками, які потребували пестощів…
   Святослав усміхнувся. Двічі запрошувати не треба… Обережно… ніжно-ніжно… його пальці торкнулись її сосочків, які грайливо стирчали з під води. Він відчув, як Емма вигнулась на зустріч його пальцям…
   Гра почалась…

   Після того, як вони у ванній не лише зігрілись після морозу, але і запалили усе навкруги, вони вляглись на канапу біля каміну і смиренно заснули… Аж раптом, Емма почула тихе дзинчання мобільного. Вона обережно, не будячи Святослава огляділась у пошуках телефону.
   Знайшла! На столику.
   Обережно звільнившись з обіймів Святослава, Емма встала, взяла телефон і попленталась на сонних ногаг до кухні.
   Дзвонили батьки.
   Після Новорічних привітань, Емма розповіла… майже правду… Просто додавши, що народу на святкуванні було більше у двічі… забула розповісти про кохання свого життя… про каблучку… ну і накривши подушками таємницю, про втрачення цноти дуже цікавого містечка,… А так «все-все» розповіла…
   Згодом Тіна видерла слухавку у батьків і почала вимагати розповісти усе в подробицях,… але її чекало розчарування, бо Емма сказала, що все так і було, як вона розповіла батькам. Тіна була не задоволеною і попередила сестру, що витрусить з неї усю правду, коли та повернеться додому.
   Ще декілька хвилин розмови і Емма поклала слухавку, сказавши, що подзвонить усім сама.
   Повернувшись до вітальні, Емма ненавмисне скрипнула мостиною і Святослав миттю розплющив очі.
   — Ем… Де ти була? — запитав він, потираючи очі.
   — Говорила з батьками і з сестрою. — Усміхнувшись, вона сіла на канапу і цмокнула його такого милого і заспаного.
   — Про, що говорили? — він у мить прокинувся.
   — Про Новий рік. — Емма узяла келих з вином і зробила один ковток.
   — Ти розповіла про нас? — здивувався він.
   — Ні. Я сказала, що тут ціла компанія. Не хотіла шокувати родину, такими подробицями, як: гарячий секс… олійка… і втрата цноти моєї попки… Чи треба було розповісти? — вона кепкує і широко усміхається.
   — От вже! — він схопив келих Емми, осушив його, поставив на місце і схопивши її, підм’яв під себе. — Ну… Еммо… ти попала!
   Святослав обома руками з обох боків її ребер – почав її лоскотати.
   Емма пищала, крутилась, як дзиґа і сміялась немов у дитинстві.
   — Прошу… прошу досить… — ледь вимовляючи слова, Емма не припиняла істерично сміятись.
   — Зазвичай, я звик чути за словом «прошу», слово – швидше… — він широко усміхнувся.
   Емма ще голосніше засміялась.
   — Вночі ска-жу… якщо припинеш… — сміх перебивав усі слова, — мене лоскотати…
   — Обіцяєш?
   — Так! Так! — Емма відчула, як його пальці повільно опускаються їй на стегна. — Еее… ні… — вона зупинила його руки своїми. — Потім… Ми домовлялись пограти в настільну гру. Пам’ятаєш?
   — Обломщиця! — приснув він.
   — Не дуйся… — вона встала з канапи, цмокнула його грайливо у щічку і пішла до полиці на пошуки, якоїсь гри.
   Перебираючи різні пачки, вона не могла обрати гру: монополія, менеджер, лото, шашки… Емма засяяла, коли знайшла щось дійсно крутезне!
   — Ну, що обрала? — чекаючи на неї, запитав він.
   — Так! Ось! — Емма показала з усмішкою до самих вух - фанти.
   — Ти хочеш пограти в запитання? — його брови злетіли.
   — Так. Це щось для дорослих… так на коробці написано. Пограємо? — з надією в голосі, запитала дівчина.
   — Ну незнаю… — Святославу менш за все хотілося відповідати на провокаційні запитання, але… її відповіді він дуже хотів почути. — Добре!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно