Анрі Шарьєр - Метелик

class="b">Ми навчились їздити в порт трамваєм. Часто їдемо туди пополудні й завжди ввечері. Нас уже знають і приймають у кількох портових барах. Чергові поліцейські з нами вітаються, усім відомо, хто ми й звідки тут узялися, але ніхто жодного разу ні на що не натякнув. З часом ми помітили, що в барах, де нас знають, за випите й з’їдене з нас беруть менше, ніж з моряків. Те саме з дівчатами. Зазвичай, коли вони сідають за столики з моряками, офіцерами чи туристами, то нестримно п’ють і намагаються розкрутити їх на якомога більшу суму. У тих барах, де танцюють, вони завжди приймають запрошення тільки після кількох чарочок. Але з нами всі вони поводяться цілком інакше. Довгенько засиджуються за нашим столиком, доводиться наполягати, щоб вони бодай щось випили. А погоджуючись, замовляли не свою знамениту маленьку чарчину, а пиво чи справжнє віскі із содовою. Усе це нам дуже приємно, бо це прихований спосіб дати знати, що їм відомо наше становище й що вони всім серцем з нами.

Наш човен пофарбовано й нарощено десятисантиметрові бортики. Укріплено кіль. Жоден із внутрішніх шпангоутів не постраждав, човен також. Нашу щоглу замінили вищою, але легшою; клівер і косе вітрило з мішка з-під борошна – якісною парусиною кольору вохри. Капітан з військово-морської бази дав мені бусоль з розою вітрів (вони звуть його компасом) і пояснив, як за допомогою мапи можна приблизно визначити своє місцезнаходження. Маршрут до Кюрасао прокладено: захід – 25 градусів північ.

Капітан корабля познайомив мене з морським офіцером, командиром навчального корабля, який запитав, чи я не проти ви йти завтра вранці в море за межі порту. Не розуміючи навіщо, я погодився. Наступного ранку ми з Матюреттом прийшли на призначену годину на базу. З нами в човен сідає матрос, і я виходжу з порту за гарного вітру. Двома годинами пізніше, коли ми здійснюємо маневри з виходом і заходом у порт, з’являється військовий корабель, який прямує до нас. На палубі вишикувано весь екіпаж та офіцерів, усі в білому. Вони проходять повз нас із вигуком «Ура!», розвертаються й двічі піднімають та опускають свій прапор. Це офіційне вітання, суть якого мені не зрозуміла. Коли повертаємося на базу, військовий корабель уже пришвартований до дебаркадера. Ми причалюємо коло набережної. Матрос робить знак іти за ним, ми піднімаємося на його борт, командир корабля чекає нас нагорі коло сходин. Мелодійний звук свистка знаменує наше прибуття, нас представляють офіцерам і проводять перед строєм курсантів і молодших офіцерів, які стоять струнко. Командир корабля каже їм декілька слів англійською – і стрій розсипається. Молодий офіцер пояснює, що командир сказав курсантам екіпажу, що ми заслуговуємо на велику пошану в моряків, оскільки на такому маленькому суденці здійснили таку тривалу подорож, і що перед нами нова, ще триваліша й небезпечніша. Ми дякуємо офіцерові за виявлену нам честь. Він дарує три морські дощовики, які нам стануть у пригоді надалі. Це чорні плащі із застібкою-блискавкою й каптурами.

За два дні до від’їзду до нас навідується метр Бовен і від імені суперінтенданта поліції просить узяти із собою трьох засланих, яких підібрали тиждень тому. За їхніми словами, вони висадилися на острів, а їхні супутники вирушили далі, до Венесуели. Мені це не подобається, але до нас ставилися так шляхетно, що я не можу відмовитися й не взяти цих трьох на борт. Прошу дозволу їх побачити, перш ніж дати відповідь. За мною приїздить поліцейська машина. Я розмовляю із суперінтендантом, старшим офіцером, який розпитував нас після прибуття. За перекладача сержант Віллі.

– Як поживаєте?

– Усе гаразд, дякую. Ми просили б зробити для нас послугу.

– Охоче, якщо це можливо.

– У нашій в’язниці сидять троє засланих французів. Вони кілька тижнів жили таємно на острові, кажуть, що їхні супутники покинули їх тут, а самі вирушили далі. Ми вважаємо, що вони потопили свій човен, хоча кожен заявляє, що не вміє керувати човном. Ми маємо їх відправити: було б шкода, якби мені довелося передати їх комісарові на першому французькому судні, що зайде в порт.

– Пане суперінтенданте, я спробую виконати неможливе, але перед цим хочу з ними поговорити. Маєте розуміти, що брати на борт трьох незнайомців небезпечно.

– Розумію. Віллі, накажіть привести трьох французів.

Я хочу розмовляти з ними наодинці й прошу сержанта піти.

– Ви засланці?

– Ні, каторжники.

– Чому назвалися засланцями?

– Гадали, що краще бути людиною, яка вчинила кілька дрібних злочинів, ніж один великий. Бачимо, що це помилка. А ти хто такий?

– Каторжник.

– Ми тебе не знаємо.

– Я прибув з останнім конвоєм, а ви?

– У тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятому.

– Я – у двадцять сьомому, – уточнює третій.

– Отож суперінтендант викликав мене й попросив узяти вас на борт, нас самих троє. Він каже, що в разі моєї відмови, оскільки ніхто з вас керувати човном не вміє, він буде вимушений передати вас на перший французький корабель, що тут проходитиме. Що скажете?

– З відомих нам причин ми більше не хочемо йти в море. Ми зможемо зробити вигляд, що йдемо з вами, ти висадиш нас у кінці острова, а сам продовжиш свою втечу.

– Я не можу цього зробити.

– Чому?

– Бо не хочу віддячити підлістю за гарне ставлення.

– Гадаю, що на перше місце слід ставити каторжників, а не ростбіфів.

– Чому?

– Тому, що ти сам каторжник.

– Авжеж, але каторжники бувають різними, і між вами й мною може бути більша різниця, ніж між мною й ростбіфами, це залежить від кута зору.

– Отже, ти хочеш, щоб нас віддали французьким властям?

– Ні, але й не хочу висаджувати вас раніше Кюрасао.

– Мені бракує мужності починати все спочатку, – каже один з них.

– Послухайте, гляньте спершу на човен. Може, посудина, на якій ви прийшли, була ненадійною?

– Що ж, погляньмо, – погоджуються двоє інших.

– Домовились. Я попрошу суперінтенданта дозволити вам оглянути наш човен.

У порт ми йдемо в супроводі сержанта Віллі. Побачивши човен, вони стають упевненішими.

Другий від’їзд

Двома днями пізніше ми вирушаємо: троє нас і троє незнайомців. Не знаю, як вони дізнались, але проводжати нас прийшла дюжина дівчаток з барів, а також родина Бовенів і капітан Армії порятунку. Коли одна з дівчат мене цілує, Марґарет сміється:

– Ви так швидко заручились, Анрі? Це ж несерйозно!

– Усім до побачення. Ні, прощавайте! Знайте, що в наших серцях ви зайняли місце, яке назавжди там збережеться.

О четвертій пополудні ми рушаємо, нас тягне буксир. Ми швидко виходимо з порту; звісно, і сльози змахували, і