Анрі Шарьєр - Метелик

Франція. На жаль, ви не можете залишитися на Тринідаді чи на будь-якому іншому англійському острові. Це виключено. Тож прошу вас грати чесно й не намагатися знайти якісь лазівки – хвороба чи якась інша причина, – щоб відкласти свій від’їзд. У Порт-оф-Спейн ви можете вільно відпочивати від п’ятнадцяти до вісімнадцяти днів. У вас, кажуть, гарний човен. Я дозволю вам перевезти його в порт. Якщо потрібен ремонт, його зроблять теслі королівського флоту. Перед від’їздом ви отримаєте необхідні харчові припаси, а також гарний компас та морську мапу. Сподіваюся, що південно-американські країни вас приймуть. Не йдіть у Венесуелу: там вас заарештують і змусять працювати на будівництві доріг доти, аж доки не видадуть французьким властям. Людина, яка вчинила великий проступок, не повинна вважатися втраченою назавжди. Ви молоді та здорові, симпатичні на вигляд, тож я сподіваюся, що після всього, чого вам довелося зазнати, ви ніколи не погодитеся на те, щоб вас зламали. Те, що ви прийшли сюди, свідчить про протилежне. Мені приємно, що я один з чинників, який допоможе вам стати хорошими й відповідальними людьми. Удачі вам. Якщо виникне якась проблема, телефонуйте на цей номер – вам дадуть відповідь французькою.

Він телефонує, і за нами приходить службовець у цивільному. У залі, де чимало поліцейських і цивільних друкують на машинках, цивільний приймає в нас заяву.

– Чому ви прибули в Тринідад?

– Щоб відпочити.

– Звідки ви?

– З Французької Ґвіани.

– Чи під час утечі ви вчинили якийсь злочин, спричинилися до поранення або заподіяли смерть іншим особам?

– Ми нікому не завдали серйозної шкоди.

– Звідки вам це відомо?

– Нам сказали про це перед відплиттям.

– Ваш вік і судовий вирок, отриманий у Франції (і таке інше). Панове, ви маєте від п’ятнадцяти до вісімнадцяти днів, щоб тут відпочити. Упродовж цього періоду ви абсолютно вільні робити все, що заманеться. Якщо захочете змінити готель, просимо нас попередити. Мене звати сержант Віллі. Ось моя візитівка з двома телефонами: це мій службовий телефон в поліції, інший – приватний номер. Хай там що, якщо потребуватимете допомоги, негайно мені телефонуйте. Я певен, що ми недаремно вам довіряємо. Ви виправдаєте це своєю доброю поведінкою.

Трохи пізніше пан Бовен відвозить нас у клініку. Клузіо радісно нас вітає. Ми нічого не розповідаємо про те, як пройшла минула ніч. Кажемо лише, що ми вільні ходити скрізь, куди нам заманеться. Він настільки здивований, що уточнює:

– Без супроводу?

– Так, без.

– Що за диваки ці ростбіфи!

Бовен виходить і повертається з лікарем. Той запитує в Клузіо: – Хто вам вправив перелом, перш ніж накласти шину?

– Я та ще один хлопець, якого з нами немає.

– Ви зробили це настільки вдало, що немає необхідності ламати ногу. Мала гомілкова кістка складена дуже добре. Ми візьмемо її в гіпс і накладемо залізну пластину, щоб ви могли потроху ходити. Хочете залишитися тут чи підете з друзями?

– Піду з ними.

– Гаразд, завтра вранці зможете так і зробити.

Ми засипаємо його подяками. Пан Бовен і лікар ідуть собі, увесь ранок і трохи часу пополудні ми проводимо разом з нашим товаришем. Наступного дня страшенно радіємо, коли всі троє збираємося в нашій кімнаті в готелі, навстіж відчинене вікно й вентилятори трохи охолоджують повітря. Ми вітаємо один одного з тим, що маємо гарний вигляд та що нам личить новий одяг. Зауваживши, що розмова повертається до минулого, я кажу:

– Наразі постараймося забути минуле, подумаймо про теперішнє й майбутнє. Куди маємо прямувати? У Колумбію? Панаму? Коста-Рику? Слід порадитися з Бовеном щодо країни, де маємо шанси бути прийнятими.

Я телефоную Бовену в контору, його там немає. Телефоную йому додому, у Сан-Фернандо, слухавку бере дочка. Після обміну люб’язностями вона каже:

– Месьє Анрі, коло готелю на рибному ринку є автобуси, які їдуть до Сан-Фернандо. Чому б вам не приїхати до нас і не провести півдня з нами? Приїздіть, я чекаю.

І ось ми втрьох їдемо в Сан-Фернандо. Клузіо має чудовий вигляд у напіввійськовому строї тютюнового кольору.

Ми дуже схвильовані поверненням у дім, де нас так тепло зустріли; схоже, що обидві жінки розуміють наші почуття, бо в один голос кажуть:

– Ось ви знову вдома, дорогі друзі. Влаштовуйтеся якнайзручніше.

І замість того, щоб звертатися до нас «месьє», вони називають нас на ім’я: «Прошу передати цукор, Анрі», «Ще трохи пудингу, Андре (це Матюретт)?»

Пані та панно Бовен, я сподіваюся, що Бог воздав вам за всю вашу до нас доброту, а ваші благородні душі, що подарували нам стільки чистої радості, знали в подальшому житті тільки невимовне щастя.

Ми розмовляємо з ними, розгорнувши на столі мапу. Відстані величезні: тисяча двісті кілометрів, щоб дістатися до першого колумбійського порту Санта-Марта, дві тисячі сто кілометрів до Панами, дві з половиною тисячі – до Коста-Рики. Повертається метр Бовен.

– Я зателефонував у всі консульства й маю гарну новину: ви зможете перепочити кілька днів на Кюрасао. У Колумбії немає встановлених правил щодо втікачів. Наскільки консулові відомо, ніхто ніколи не діставався морем до Колумбії. Те саме з Панамою.

– Я знаю одне безпечне місце для вас, – каже Марґарет, донька пана Бовена. – Але це далеко: щонайменше три тисячі кілометрів.

– Де саме? – запитує її батько.

– Британський Гондурас. Там губернатором мій хрещений батько.

Я дивлюся на друзів і кажу:

– Пункт призначення – Британський Гондурас.

Це англійське володіння, на півдні воно сусідить з Республікою Гондурас, на півночі – з Мексикою.

Другу половину дня ми разом з Марґарет та її мамою прокладали шлях. Перший етап: Тринідад – Кюрасао, тисяча кілометрів. Другий етап: від Кюрасао до якогось з островів, що трапиться нам на шляху. Третій етап: Британський Гондурас.

Оскільки ніколи не знаєш, що може трапитись у морі, вирішено, що припаси, які нам видасть поліція, варто поповнити резервними запасами в спеціальному ящику: м’ясо, овочі, джеми, риба тощо. Марґарет каже, що супермаркет «Сальватторі» охоче надасть нам усі ці консерви.

– У разі відмови ми з мамою купимо все це самі, – просто додає вона.

– Ні, мадемуазель.

– Мовчіть, Анрі.

– Ні, це неможливо, у нас є гроші, і зловживати вашою добротою, коли ми самі можемо придбати необхідні продукти, негарно.

Наш човен тепер на воді в Порт-оф-Спейн, у доці військово-морського флоту. Прощаючись, обіцяємо навідатися перед відплиттям. Ми щовечора строго об одинадцятій виходимо гуляти. Клузіо сідає на лавочці в людному сквері, ми з Матюреттом по черзі сидимо з ним, тоді як інший блукає містом. Ми тут уже десять днів. Завдяки пластинці на гіпсі Клузіо може ходити без особливих проблем.