Анрі Шарьєр - Метелик

з тонким профілем і світло-шоколадною шкірою, мулатки без жодної негроїдної риси, у щільних спокусливих корсажах із глибоким вирізом іще більше спонукають усім цим скористатися. Я підходжу до однієї з них і запитую:

– French money good?[13] – показуючи банкноту на тисячу франків.

– Yes, I change for you[14].

– Oкей.

Вона бере банкноту й зникає в переповненій залі. Потім повертається.

– Come here, – і веде мене до каси, де сидить китаєць.

– Ви француз?

– Паспорт?

– Немає.

– Картка моряка?

– Немає.

– Імміграційний документ?

– Немає.

– Гаразд.

Він щось каже дівчині, та дивиться в залу, потім підходить до схожого на моряка типа, на голові якого кашкет, подібний до мого, із золотою стрічкою та якорем, і підводить його до каси. Китаєць запитує:

– Маєш посвідчення особи?

– Ось.

Китаєць холоднокровно заповнює бланк обміну тисячі франків на ім’я невідомого мені чоловіка, подає йому на підпис, потім дівчина бере його під руку й відводить на місце. Той, цілком певно, так і не зрозумів, що відбулося, я ж отримую двісті п’ятдесят антильських доларів, з них п’ятдесят доларів по одному й два долари. Я даю дівчині долар, ми виходимо на вулицю, сідаємо за стіл і влаштовуємо собі оргію з дарами моря під чудове біле сухе вино.

Тринідад

Та наша перша ніч свободи в англійському місті збереглась у моїй пам’яті так, немовби це було вчора. Ми вешталися скрізь, сп’янівши від світла й тепла в наших серцях, щомиті дотикаючись до душі святкової радісної юрми, яка хлюпоче щастям. У барі повно моряків і тропічних дівчат, які чекають, щоб їх трішки «пощипати». Але в цих дівчат немає нічого корисливого, вони нічим не подібні на жінок з низів Парижа, Гавра чи Марселя. Вони зовсім інакші. Замість надміру нафарбованих, позначених пороком облич, на яких гарячково сяють хитрі оченята, перед нами дівчата всіх кольорів шкіри: від китаянок до темношкірих африканок, а ще світло-шоколадних істот із прямим волоссям, індіанок чи яванок, чиї батьки зустрілися на плантаціях какао чи цукрової тростини, від кулі-метисок китайсько-індійського походження із золотою раковинкою в носі до дівчини індійської крові з римським профілем, чиє обличчя кольору міді осяяне парою величезних чорних блискучих очей з неймовірно довгими віями, яка виставляє на огляд дуже відкриті груди, немовби кажучи: «Погляньте на мої досконалі перса», – усі ці дівчата (у волоссі кожної квітка інакшого кольору) випромінюють кохання, підохочують до сексу, але без бруду чи якогось розрахунку; вони не показують, що виконують якусь роботу, вони справді розважаються, відчувається, що гроші для них зовсім не головне в житті.

Немов ті хрущі, що натикаються на лампи, ми з Матюреттом вештаємося від бару до бару. Тільки опинившись на невеличкій залитій світлом площі, на годинникові чи то церкви, чи то храму я зауважую час. Друга година. Друга година ночі! Швидше, час повертатися. Ми надуживаємо ситуацією. У капітана Армії порятунку складеться дивне враження про нас. Ми квапимося. Я зупиняю таксі, воно відвозить нас за два долари. Я розраховуюся; засоромлені, заходимо в готель. У холі нас люб’язно зустрічає білява жінка-солдат Армії порятунку, вона дуже молода, їй від двадцяти п’яти до тридцяти років. Схоже, наше пізнє повернення її не дивує й не шокує. Сказавши кілька слів англійською, які видаються нам люб’язними й привітними, вона дає ключ від кімнати й бажає доброї ночі. Ми влягаємося спати. У валізці я знаходжу піжаму. Перед тим, як я вимкнув світло, Матюретт каже:

– Ми все-таки маємо подякувати Господові Богу за те, що дав так багато за такий короткий проміжок. Що скажеш, Меті?

– Подякуй йому й за мене, він класний хлопець. І, як ти гарно так сказав, неймовірно щедрий до нас. Добраніч.

І вимикаю світло.

Це воскресіння, це повернення з могили, вихід із кладовища, де мене було поховано; всі пережиті емоції й купіль цієї ночі, яка знову прийняла мене в життя серед інших людей, настільки мене розтривожили, що я ніяк не можу заснути. Перед моїми заплющеними очима, наче в калейдоскопі, без жодної хронології пролітають образи й речі, уся сукупність відчуттів, вони чіткі, але геть безсистемні: суд присяжних, Консьєржері, потім прокажені, Сен-Мартен-де-Ре, Трібуйяр, Ісус, шторм… Так, наче все те, що я пережив, намагається постати водночас у галереї моїх спогадів у фантасмагоричному танку. Я марно намагаюся прогнати всі ці образи, та мені це ніяк не вдається. Найкумедніше те, що вони поєднуються з виском свиней, криками гоко, завиванням вітру, шумом хвиль, усе оповите музикою однострунних скрипок, яку ми щойно слухали в різних барах.

Мені вдається заснути вже над ранок. Близько десятої ранку хтось стукає в наші двері. Це всміхнений метр Бовен.

– Доброго ранку, друзі. Ви ще в ліжку? Ви пізно повернулися. Чи гарно розважилися?

– Доброго ранку. Так, пізно, перепрошуємо.

– Та що ви! Це нормально після всього того, чого вам довелося зазнати. Слід належно використати першу ніч вільних людей. Я прийшов, щоб провести вас у поліцейський відділок. Ви маєте прийти в поліцію й заявити про нелегальний в’їзд у країну. Після цієї формальності ми провідаємо вашого друга. Сьогодні зранку йому зробили рентген. Результат буде пізніше.

Ми швиденько вмиваємося й спускаємося вниз, де на нас чекають капітан і Бовен.

– Добридень, друзі, – поганою французькою вітається капітан.

– Усім доброго ранку, чи все гаразд?

Жінка-офіцер Армії порятунку запитує:

– Чи сподобався вам Порт-оф-Спейн?

– Так, мадам. Ми дістали масу задоволення.

Невелика чашка кави – і ми рушаємо до поліцейського відділку. Ідемо пішки: до нього менше двохсот метрів. Поліцейські з нами вітаються, не звертаючи особливої уваги. Проминувши двох темношкірих вартових в одностроях кольору хакі, ми заходимо в строгий, імпозантний кабінет. З-за столу підводиться офіцер років п’ятдесяти в сорочці й краватці кольору хакі, на його грудях повно значків і нагород. Він у шортах, до нас звертається французькою:

– Добридень. Сідайте. Перш ніж офіційно прийняти ваші заяви, я хочу трішки вас розпитати. Скільки вам років?

– Двадцять шість і дев’ятнадцять.

– За що вас засуджено?

– За ненавмисне вбивство.

– Який вирок?

– Довічні каторжні роботи.

– Тоді це вбивство було навмисним?

– Ні, пане, у мене ненавмисне.

– А в мене навмисне, – уточнює Матюретт. – Мені було сімнадцять.

– У сімнадцять років уже усвідомлюєш, що робиш, – каже офіцер. – Якби такий факт був підтверджений в Англії, вас би повісили. Утім англійська влада не повинна висловлювати судження про французьку судову систему. Єдине, з чим ми не погоджуємося, – це висилка засуджених у Французьку Ґвіану. Ми знаємо, що це нелюдське покарання, негідне такої цивілізованої нації, як