Анрі Шарьєр - Метелик

слів у відповідь. До нас підходить пані Бовен. Це дуже вродлива темно-русява, із зеленими очима жінка, їй під сорок. На ній дуже проста біла сукня з білим плетеним пояском та світло-зелені сандалі.

– Пане, мій чоловік буде тільки о п’ятій пополудні. Наразі він клопочеться про дозвіл відвезти вас на своєму авто без поліцейського ескорту. Він також хоче позбавити вас необхідності ночувати першу ніч у поліцейській дільниці в Порт-оф-Спейн. Вашого пораненого товариша одразу відвезуть у клініку нашого друга-лікаря, вас обох – у готель Армії порятунку.

Матюретт приєднується до нас у саду, він ходив подивитися на наш човен, довкола якого юрма зацікавлених. Човен анітрохи не постраждав. Оглядаючи його, хтось зауважив кулю, що застрягла над стерном, і попросив дозволу виколупати її на пам’ять. Матюретт відповів:

– Капітан, капітан.

Індіанець зрозумів, що слід запитати капітана. Завершуючи розповідь, Матюретт запитує:

– А чому б нам не відпустити черепах?

– У вас є черепахи? – здивовано запитала дівчина. – Покажіть.

Ми йдемо до човна. Дорогою маленька чарівна індіанка просто бере мене за руку.

– Добрий день, – вітається з нами весь цей розмаїтий люд.

Я витягую обох черепах.

– Що робитимемо з ними? Випустимо в море? Можливо, ви хочете забрати їх до себе в сад?

– У басейні, що в глибині саду, морська вода. Ми випустимо їх у цей басейн, то буде пам’ять про вас.

– Гаразд.

Усім присутнім я роздаю все, що є в човні, окрім компаса, тютюну, діжки, ножа, тесака, сокири, ковдр і револьвера, який ховаю в ковдрі, – його ніхто не зауважив.

О п’ятій приїхав метр Бовен.

– Панове, усе владналося. Я сам відвезу вас у столицю. Спершу залишимо хворого в клініці, потім поїдемо в готель.

Ми вмощуємо Клузіо на задньому сидінні авто. Я саме дякую милій дівчині, коли в кімнату заходить її мати з валізкою в руці й каже:

– Прошу прийняти дещо з одягу мого чоловіка, ми віддаємо це від щирого серця.

Що тут скажеш перед такою людською добротою?

– Дякуємо, безмежно вам дякуємо.

Ми сідаємо в авто, у якому кермо праворуч. За чверть до шостої ми в клініці. Вона названа на честь святого Георгія. Санітари на ношах піднімають Клузіо в кімнату, де на своєму ліжку сидить індіанець. З’являється лікар, він ручкається з Бовеном, потім – з нами. Французькою він не володіє, але переказує, що за Клузіо буде належний догляд, ми можемо навідувати його, коли нам заманеться. Бовен везе нас через усе місто. Ми приємно вражені його вогнями, авто, велосипедами. Білі, темношкірі, жовті, індіанці, кулі йдуть упереміш по тротуарах усуціль дерев’яного міста, яким є Порт-оф-Спейн. Перший поверх готелю Армії порятунку збудований з каменю, решта – дерев’яна, він розташований у гарному місці на освітленій площі, де я зміг прочитати Fish Market[10]. Капітан Армії порятунку приймає нас у присутності всього свого штабу, жінок і чоловіків. Він трішки розмовляє французькою, усі звертаються до нас англійською, якої ми не розуміємо, але в них такі всміхнені обличчя й привітні погляди, що стає зрозуміло, що вони кажуть щось приємне.

Нас проводять до кімнати на третьому поверсі, у ній три ліжка, третє – для Клузіо, у номері є ванна кімната, у ній – мило й рушники для нас. Показавши нам кімнату, капітан каже:

– Можливо, ви голодні? Усі вечеряють разом о сьомій годині, тобто за півгодини.

– Ні, ми не голодні.

– Якщо хочете пройтися містом, ось вам два антильські долари, щоб випити кави чи чаю або з’їсти морозиво. Тільки не загубіться. Коли захочете повернутися, запитайте дорогу, сказавши три слова:

– Salvation Army, please.

Десятьма хвилинами пізніше ми вже на вулиці. Крокуємо тротуарами, проштовхуємося крізь натовп, ніхто на нас не дивиться, не звертає жодної уваги. Ми дихаємо глибоко, насолоджуємося першими вільними кроками в цьому місті. Незмінна довірливість, яка виражалась у тому, що нас залишили на свободі в досить великому місті, надає нам сили й відновлює не тільки нашу самооцінку, а й неймовірне усвідомлення того, що зрадити таку довіру до нас неможливо. Ми з Матюреттом повільно крокуємо серед натовпу. Ми відчуваємо потребу бути серед людей, поштовхатися в юрмі, змішатися з нею, щоб стати її частиною. Заходимо в бар і замовляємо пиво. Така, здавалося б, дрібниця: «Two beers, please»[11], – атож, це ж так природно. Однак ми почуваємося цілком фантастично, коли, виконавши замовлення, служниця-індіанка із золотою черепашкою в носі просить:

– Half a dollar, sir[12].

Її білозуба, сяюча, наче перлинки, усмішка, великі темно-фіолетові очі з дрібними зморщечками в кутиках, чорне, аж синювате волосся, що спадає на плечі, низький виріз на корсажі, що відкриває край груденят, з чого можна судити про їхню неймовірну красу, – усі ці незначні, такі природні для всіх речі нам здаються фантастично феєричними. Ну ж бо, Меті, це щось неймовірне, це не могло здійснитись аж так швидко: з напівживої істоти, з пожиттєвого каторжника ти перетворюєшся на вільну людину!

За пиво заплатив Матюретт – у нього залишилося ще півдолара. Пиво приємно освіжає, він пропонує:

– Може, ще по бокалу?

Мені здається, що повторювати наше замовлення не зовсім доречно.

– Слухай, не минуло й години, як ти став справді вільним, а вже збираєшся напитись?

– О, годі тобі, Меті, не перебільшуй! Від двох кухлів пива до «напитись» дуже далеко.

– Може, воно й так, але кидатися одразу на доступні разові задоволення не зовсім пристойно. Їх, як на мене, слід смакувати поступово, а не жадібно. До того ж це не наші гроші.

– Твоя правда, згоден. Вчитимемося бути вільними людьми потрошку, так достойніше.

Ми виходимо з бару і йдемо по Воттерс-стрит – головній вулиці, бульваром, що перетинає місто з кінця в кінець, і не зоглянулися – настільки були зачаровані трамваями, що проїжджали, віслючками, запряженими в невеликі візки, автомобілями, сяючими анонсами кінотеатрів і барів-дансингів, очима молоденьких негритянок та індіанок, що всміхалися, дивлячись на нас, – як опинилися в порту. Перед нашими очима сяють усіма вогнями судна, туристичні кораблі чарують назвами: «Панама», «Лос-Анджелес», «Бостон», «Квебек»; суховантажі з Гамбурга, Амстердама, Лондона; а вздовж набережної туляться один коло одного бари, кабаре, ресторани, у яких повно чоловіків і жінок, що п’ють, співають і голосно сперечаються. Мене раптово охоплює непереборне бажання змішатися з юрмою, нехай трохи вульгарною, але настільки переповненою життям. На терасі одного з барів виставлені на льоду устриці, морські їжаки, раки, різні молюски – ціла вітрина дарів моря, які провокують перехожих. Столики, накриті скатертинами в біло-червону смужку, більшість яких уже зайнята, запрошують сісти. Дівчата