Анрі Шарр'єр - Метелик

Гостросюжетний пригодницький роман «Метелик» — белетризована автобіографія.
1931 року двадцятип’ятирічного А. Шарр’єра було несправедливо звинувачено в убивстві й засуджено на довічну каторгу. Згодом він написав роман, розповівши про жахіття, які побачив і пережив у французьких в’язницях та на каторзі, а також про свої неодноразові втечі й пов’язані з цим небезпечні пригоди — у відкритому океані, в джунглях, у далеких чужих краях.
1969 року А. Шарр’єра виправдали. Сталося це після виходу у світ книжки «Метелик», яка одразу ж стала бестселером. Відтоді роман витримав у Франції понад десять видань. Американський кінорежисер Ф. Шеффнер зняв за цим твором однойменний фільм, що з величезним успіхом пройшов на екранах багатьох країн світу.
У Радянському Союзі роман А. Шарр’єра виходить уперше.

Анрі Шарр’єр

МЕТЕЛИК

Роман

©

«Цього чоловіка звали Анрі Шарр’єр, він повертався здалеку. Коли говорити точніше — з каторги, з Кайєнни, куди його, звісно правопорушника, заслали 1933 року за вбивство, якого він не вчиняв, засудивши на довічну каторгу…»

З французької переклав Григорій Філіпчук

Перекладено за виданням: Henri Charriere, Papillon. Editions Robert Laffont, Paris, 1969.

Редактор О. І. Никанорова

Художник Є. В. Попов

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Безперечно, ця книжка не з’явилася б ніколи, якби в липні 1967 року в каракаських газетах, за рік після землетрусу, котрий зруйнував венесуельську столицю, шістдесятилітній чоловік не прочитав про Альбертіну Сарразен. Вона тільки-но була померла. Сарразен прославилася тим, що трохи менш ніж за рік опублікувала три книжки, дві з яких присвятила своєму перебуванню у в’язницях і втечам звідти.

Цього чоловіка звали Анрі Шарр’єр, він повертався здалеку. Коли говорити точніше — з каторги, з Кайєнни, куди його, звісно правопорушника, заслали 1933 року за вбивство, якого він не вчиняв, засудивши на довічну каторгу. Анрі Шарр’єр, прозваний колись у злочинному світі Метеликом, народився 1906 року в учительській родині у французькому департаменті Ардеш, нині він венесуелець. Венесуельці надали перевагу його поглядам і словам перед відомостями про судимість, а тринадцять років утеч і боротьби за те, щоб вирватися з пекла каторги, краще віддзеркалюють майбутнє цієї людини, ніж її минуле.

Тож у липні 1967 року Шарр’єр іде до французької книгарні в Каракасі й купує «Таранну кістку». На стрічці, яка оперізує книжку, зазначено: 123 000 примірників. Він читає її і думає: «Гарна книжка, але якщо це дівча із переламаною кісткою, що перебиралося від одного таємного сховку до іншого, продало 123 000 примірників своєї книжки, то я з тринадцятьма роками пригод продам своєї втричі більше».

Взагалі міркування логічне, але слід зважити на те, що після успіху Альбертіни інші автори завалили столи видавців десятками рукописів, і все було марно. Адже самих тільки найпікантніших пригод, нещастя й несправедливості замало, аби книжка була цікавою. Ще треба вміти описати все це, тобто треба мати певне обдаровання, завдяки якому той, хто пише, може примусити читача побачити, відчути, пережити те, що побачив, відчув і пережив він сам.

І тут Шарр’єрові дуже пощастило. Раніше йому ніколи й на думку не спадало написати бодай один рядок про свої пригоди. Це дійова, життєрадісна, запальна людина із трохи хрипким і по-південному теплим голосом, яку можна слухати цілими годинами, бо вона розповідає як ніхто, цебто як усі великі оповідачі. І сталося чудо: позбавлений будь-яких літературних амбіцій (він напише мені: «Я надсилаю вам розповідь про свої пригоди, дайте комусь із професіоналів описати їх»), Шарр'єр написав книжку так, «мовби розповів її вам», і ви бачите, відчуваєте й переживаєте описане ним, а коли раптом зупиняєтеся на сторінці, де він говорить про те, що йде до клозета (місця багатозначного, яке відіграє неабияку роль на каторзі), ви змушені загнути ріжок сторінки, бо то не він іде туди, а ви самі.

За три дні по тому, як Шарр’єр прочитав «Таранну кістку», він пише перших два зошити — зошити учнівського формату, скріплені спіраллю. Давши прочитати написане одному-двом знайомим і вислухавши їхню думку, він до початку 1968 року завершує тринадцять зошитів.

Як і від Альбертіни, я отримую його рукопис поштою у вересні. А через три тижні до Парижа приїздить і сам Шарр’єр. Оскільки саме мені з Жаном-Жаком Повером випало благословляти у світ книжки Альбертіни, то він довіряє мені й свою книжку.

Я тільки розставив розділові знаки в рукописі, переклав французькою деякі надто туманні іспанізми, підправив в окремих місцях стиль, на якому позначилася щоденна говірка в Каракасі, де автор усно завчив три-чотири мови.

Що ж до правдивості книжки, то я ручаюсь за неї. Двічі Шарр’єр приїздив до Парижа, і ми довго з ним розмовляли. Цілими днями, а іноді й ночами. Цілком імовірно, що за тридцять років окремі деталі могли затуманитись, змінитися в пам’яті. Але вони не варті уваги. Щодо суті, то слід звернутися до твору професора Девеза «Кайєнна» (видавництво «Жюльяр», 1965), щоб одразу ж пересвідчитися: Шарр’єр анітрохи не погрішив проти істини, описуючи звичаї і жахіття, які панували на каторзі.

Ми навмисне змінили прізвища каторжан, наглядачів та комендантів адміністрації дисциплінарної в’язниці: мета цієї книжки не нападати на когось, а показати певні типи і змалювати певний світ. Те саме можна сказати й про дати: одні з них точні, інші відносні. Цього досить. Адже Шарр’єр прагнув написати не історичну книжку, а розповісти про те, що пережив, — з усією суворістю й щирістю, тому ця книжка нагадує незвичайну епопею людини, яка не бажає змиритися з тією безоднею, що пролягла між зрозумілим захистом суспільства від правопорушників і репресіями, не гідними цивілізованої нації.

Жан-П’єр КАСТЕЛЬНО

Зошит перший

«ШЛЯХ ЗАНЕПАДУ»

Суд

Мені дали такого ляпаса, що я отямився від нього аж через тринадцять років. О, то був незвичайний ляпас, вони таки доклали зусиль, щоб я добре його відчув.

Сьогодні 26 жовтня 1931 року. О восьмій ранку мене вивели з камери в’язниці Консьєржері, де я просидів цілий рік. Мене старанно поголили й гарно вдягли — у вишуканому костюмі я став навіть досить струнким. Біла сорочка, блідо-голуба краватка-метелик ще дужче підкреслюють мою показну постать.

Мені двадцять п’ять років, але більше двадцяти ніхто не дає. Жандарми, збиті з пантелику моїм «джентльменським» виглядом, поводяться зі мною чемно. Навіть зняли з мене наручники. Нас шестеро — п’ять жандармів і я. Сидимо на двох лавах у порожній залі. Надворі хмарно. Навпроти нас двері, які, напевне, ведуть до судової зали, — ми в Палаці правосуддя округу Сена в Парижі.

Через якийсь час мене звинуватять у вбивстві. Прийшов мій адвокат, метр Реймон Юбер, і привітав мене: «У них немає проти вас ніяких серйозних доказів. Я певен, нас виправдають». Я сміюся зі слів «нас виправдають». Можна подумати, ніби він, метр Юбер, теж постане перед судом як звинувачений, і коли мені ухвалять вирок, то його ухвалять і йому самому.

У дверях з’являється