Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

верхівки ялини край мого вікна. Зупинилася, наче вкопана. Знала: цей сміх — не людський, і, хоча він лунав, як сміх Шекспірівського Пака, — я вже нездатна вірити в існування ельфів. Як багато, одначе, втрачає людина, коли стає недовірком! Хвилину-другу я ще трохи боялася, сама не знаю чого. І раптом збагнула: це ж голос сови! А й справді: дві сови сиділи на гілці й зареготали були, очевидно, з якогось дотепного совиного жарту. Ні, я мушу написати на цю тему вірша, хоч наперед знаю, що не подужаю відтворити весь чар, всю демонічність пережитого щойно моменту.

Ільзу вчора викликали до директора, бо днями вона поверталася зі школи в товаристві Гая Ліндсея. Пан Гарді сказав їй слова, що розлютили її так, аж пожбурила (в нього чи в стіну?) вазон з хризантемами, який стояв на директорському столі. Вазон розбився на друзки.

— Якби не розбився об стіну, то влучив би у вас, — заявила вона при тому.

Не одна зі школярок мусила б гірко розкаюватись, учинивши подібне; втім, пан Гарді приятелює з доктором Барнлі. Й, зрештою, у жовтих очах Ільзи є щось таке, що їй минають речі аж зовсім неприпустимі. Я знаю добре, яким поглядом дивилася вона на пана Гарді, — по тому, як шпурнула в нього вазон. Гнів тоді вже, напевно, її відпустив, зате очі сміялися зухвало й безсоромно — так мовила б тітка Рут. Пан Гарді зауважив, що вона поводиться, мов нерозумна дитина, і мусить заплатити за вазон, який належить до шкільної власності. Це остудило Ільзу до решти: такою-бо прозою геройські чини не увінчуються.

Я насварила її гостро. Адже хтось повинен виховувати Ільзу, ніхто ж не бере на себе такої відповідальності! Доктор Барнлі знай сміється з усього, що вона йому розповідає. Отже, доводиться сварити мені, хоча з тим самим успіхом могла б її сварити й Велителька Вітрів. Ільза ж у відповідь лише сміялася й раз по раз стискала мене в обіймах.

— Емілі, мила, що то був за грюк! Коли я почула його, то вмить охолола.

Минулого тижня Ільза декламувала на шкільному концерті — всі були у захваті.

Тітка Рут сказала мені сьогодні, мовляв, плекає надію, що я стану «провідною ученицею». Всі школярки, які отримують дев’яносто балів зі ста можливих на передріздвяному іспиті, крім того, з кожного предмету отримують не нижче вісімдесяти, іменуються «провідними ученицями» й відзначаються золотими зірками, що їх носять на грудях аж до наступного іспиту. Це висока відзнака, і далеко не кожній школярці вдається її засягнути. Якщо ж зазнаю провалу й «провідною» не стану, тітка Рут буде страшенно розчарована. Тим-то мушу скласти іспит на «відмінно».

30 жовтня 19…

Листопадове число «Пера» вийшло сьогодні з друку. Тиждень тому я надіслала до видавця вірш про сову, але його не надрукували. Зате вмістили вірша Евеліни Блейк — пустого, хоча й претензійного віршика про «осіннє листя», щось подібне до того, як я сама віршувала три роки тому.

Евеліна взялася розраджувати мене перед усім класом; Том Блейк, імовірно, сказав їй про те, що я надіслала вірша.

— Ви не повинні журитися тим, панно Стар. Том каже, що вірш, у кожному разі, непоганий, але, звісно, ще не дотягує до рівня «Пера». За рік чи два ви, безумовно, зможете співпрацювати з нами. Отже, працюйте далі.

— Дякую, — відказала. — Я не журюся. Чим же? Я не римую «вірний» і «спокійний». Якби так римувала, то справді мала би чим журитися.

Евеліна спаленіла аж до кінчиків вух.

— Не виявляй так виразно свого розчарування, дитино, — «від щирого серця» порадила вона.

Однак тему розмови їй довелося змінити.

Для власного задоволення, повернувшись додому, я одразу ж написала критику на вірш Евеліни. За взірець я мала начерк Макколея про безталанного Роберта Монтгомері. Пишучи, я так утішилася, що вже не почувалася ні приниженою, ні зажуреною. Як буду вдома, у Чорноводді, то мушу показати свій витвір панові Карпентеру — реготатиме до сліз, до знемоги!

6 листопада 19…

Нині, гортаючи свій щоденник, я зауважила, що від певного часу перестала занотовувати мої добрі й погані вчинки. Напевне тому, що більшість моїх учинків наполовину добрі, наполовину лихі, й незмога було визначити, до якої категорії належить даний учинок.

Іспити почалися в понеділок уранці. Нині розбирали твори, написані на задану тему. До свого твору я доточила уривок із власного вірша «Морський вітер». Коли я вже відходила від гурту екзаменаторів і ладналася спуститись додолу, де сидять наймолодші учні, мене окликнула панна Ілмер, заступниця директора школи:

— Емілі, а що то за гарні рядки, які ти подала перед своїм твором? Звідки вони у тебе? Чи маєш цілого вірша?

Я була приголомшена і ледве здобулася на відповідь.

— Так, панно Ілмер, — підтвердила майже пошепки.

— Я би хотіла, щоб ти його мені переписала, — мовила панна Ілмер. — Можеш? До речі, хто автор?

— Автором, — відповіла, вже сміючись, — є така собі Емілія Берд Стар. Визнаю, панно Ілмер, — я забула про припис статуту, який передбачає подання перед твором певних віршованих рядків — епіграфу. Тому останньої хвилини мені довелося звернутися до власних поезій.

Панна Ілмер не відказала нічого. Лиш протягом хвилини дивилася на мене пильно-пильно. Це доволі огрядна, середнього віку жінка з правильними рисами обличчя і лагідними, красивими очима.

— Ви й далі хочете, щоб я переписала вам вірша, панно Ілмер? — спитала я, усміхаючись.

— Так, — ствердила жінка, не зводячи з мене погляду, так, наче ніколи доти мене не бачила. — І, будь ласка, перепиши його власноруч, добре?

Я обіцяла їй, відтак спустилася сходами донизу. Спускаючись, мимоволі озирнулася. Вона все ще стояла, не сходячи з місця, й дивилася мені услід. В очах її світилося щось таке, що робило мене щасливою. Я