Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

вчора припала саме та неділя, котру я мусила відбути в Шрусбері; коли ми зайшли до церкви, я сіла скраєчку лавки, в самісінькому куті. Я не знала, що зазвичай там сидить тітка Рут, а вона подумала, мовби я вчинила це зумисне. Як повернулися додому, вже пополудні, то годину чи й довше читала вона Біблію. Я відчувала, що вона читає її мені на злість, однак не могла утямити, що власне трапилося. Нарешті сьогодні вранці вона запитала мене, чому я вчора так повелася.

— Як? — перепитала я спантеличено.

— Ти знаєш, що ти вчинила. Май на увазі: я не збираюсь потурати тобі у твоїм ошуканстві. Відповідай: які мотиви керували тобою?

— Тітко Рут, я не маю і найменшого уявлення, що ти маєш на гадці, — відказала я з гідністю, бо відчувала, що тітка хоче мене скривдити.

— Емілі, вчора ти сіла скраю лавки, щоб зайняти моє місце. Навіщо ти так повелася?

Я поглянула на тітку зверхньо. Я ж бо тепер вища від неї, тому це легко мені дається. І це, звичайно, їй не до вподоби. Я була роздратована і, без сумніву, дивилася Мурреївським поглядом. Уся та історія була сущою дрібницею, і через таку дрібницю здіймати колотнечу?

— Якщо я скоїла це навмисно, щоб зайняти твоє місце, то хіба ти сама не назвала щойно причину? — мовила я з погордою, і це було точним виразом моїх почуттів. А тоді взяла свій портфельчик, напакований книжками та зошитами, і рушила до дверей. Але на порозі, несподівано для самої себе, зупинилася. Спало мені на думку, що, якими б не були спосіб життя і мислення, і власне поведінка Мурреїв, я в цій ситуації поводжусь не так, як личить дочці Стара. Мій батько, поза сумнівом, не схвалив би такої відповіді. Тож обернулася до тітки й заговорила так чемно, як тільки могла.

— Я не повинна була так із тобою розмовляти, тітко Рут. І прошу мені пробачити. Сідаючи скраю лавки, я не мала жодного умислу. Так сталося тільки тому, що я першою ввійшла до церкви. Я ж бо не знала, що це твоє місце.

Напевно, я перебільшила у своїй ґречності. Так чи так, а мої вибачення розгнівали тітку Рут ще дужче. У відповідь вона засичала:

— На цей раз я тобі прощаю. Але хай це більше не повторюється! Звісно, я ні секунди не сподівалася, що ти відкриєш мені справжні мотиви свого вчинку. Для цього ти занадто лукава і хитра.

О, тітко Рут, тітко Рут! Якщо не припиниш називати мене хитрою, то змусиш мене до справжніх викрутів, а тоді начувайся! Якщо вдамся до хитрощів, то вмить обведу тебе круг мізинця. Ти можеш давати собі раду зі мною лише завдяки моїй чесності.

Щовечора мушу лягати спати о дев’ятій годині: «Люди, загрожені сухотами, потребують багато сну». Коли вертаюся зі школи, то сідаємо обідати, а потім я цілий вечір готую уроки. Тож не маю для себе ані хвилини. Й не маю змоги писати! (Знаю: це наслідок змови, котру уклали між собою тітка Рут і тітка Елізабет). Попри все, я мушу писати! Отже, встаю чи не вдосвіта, одягаюсь, накидаю на плечі й пальто, бо ранками вже доволі холодно, і мережу папір щонайменше годину. Не хочу, щоб тітка Рут спіймала мене на гарячому і вкотре звинуватила у хитруванні, — тому розкрила їй свою таємницю. Вона ж дала мені на здогад, ніби я несповна розуму, ще й сказала, що я погано скінчу, найімовірніше в божевільні чи в якому притулку. А втім, наразі не заборонила мені моїх ранкових занять. Либонь, зрозуміла, що заборонами тут нічого не вдієш. Ота година на світанку є найчарівнішою в моєму теперішньому житті.

Протягом дня обмірковую свої оповідання, бо ж писати їх мені зась. Проте, подумавши, дійшла висновку, що й таким чином я порушую обіцянку, дану тітці Елізабет. Ламаю її думкою, не ділом, одначе думка — то найважливіше, адже з думки все починається. Отже, й від того відмовилася.

Сьогодні я написала портрет Ільзи. Вийшов дуже цікавий начерк. Ільзу складно описувати й аналізувати. Надто вже вона своєрідна, неповторна. Вона навіть сердиться не так, як інші. Я страшенно люблю її «вихватки». Вона вже не частує мене всілякими прізвиськами, як було раніше, та, коли гнівається, коли втрачає самовладання, то стає надзвичайно пікантною. («Пікантний» — нове для мене слово. Люблю вживати нові слова, письмово чи усно. Тоді мені видається, мовби я привласнюю певне слово, стаю його повелителькою).

Пишу край вікна. Страшенно люблю спостерігати, як вогники будинків Шрусбері мигочуть крізь глицю смерек на узгір’ях.

Нині я отримала Дінового листа. Він у Єгипті, поміж руїн стародавніх храмів, поміж гробниць фараонів. Ту дивовижну країну я бачу його очима, разом із ним поринаю вглиб історії — на століття, на тисячоліття… Я відчула всю таємничість, весь чар тієї безмежно далекої країни. Читаючи його листа, я перетворююсь на Емілі з Карнаку чи Емілі з Фів — перестаю бути Емілі зі Шрусбері. Таким даром володіє лише Дін — ніхто більше!

Тітка Рут зажадала категорично, щоб я показала їй Дінового листа. Прочитавши його, вона оголосила свій присуд: лист — безбожний. Що-що, а таке означення ніколи не спало б мені на думку.

21 жовтня 19…

Зійшла сьогодні на один із пагорбів, що їх видно з мого вікна, — на верховині спізнала щирого захвату. Сам лише факт підкорення якоїсь вершини справляє людині величезне задоволення. Краєвид, що відкривається звідти, — розлогий і вельми гарний. Забула про все — про тітку Рут з її хворобливою допитливістю і пронозливістю, про Евеліну Блейк з її претензійним, чванливим тоном, про комір королеви Олександри — словом, про все, що не є сприятливим у моєму житті. Такі розкішні думки тиснулися мені до голови — зліталися, наче птахи. І то були не мої думки. Я не вмію мислити так вільно і так яскраво. Їх навіював мені хтось.

Вертаючись додому, я зненацька почула сміх, що долинав з