Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

Рут, навіщо ти кажеш мені таке? — спитала я, вже виведена з рівноваги. — Чи тому, що любиш мене і хочеш випробувати, чи тому, що ненавидиш і хочеш мене скривдити, чи просто тому, що не можеш не виказувати прикрощів?

— Ти, панно Нахабо, мусиш пам’ятати, що це моя господа. І мої картини ти надалі залишиш у спокої. На перший раз я тобі прощаю, але не раджу тобі повторювати свій учинок. Я викрию справжню причину, чому ти відвертаєш їх до стіни, — будь спокійна, — і твої хитрощі тобі не зарадять!

По тих словах тітка Рут вийшла з кімнати, втім, знаю: хвилину-другу вона стояла під дверима, наслухаючи, чи я, бува, не почну говорити сама до себе. Невпинно стежить за мною, підглядає постійно — навіть коли нічого не каже. Я відчуваю це. І почуваюся, неначе муха під мікроскопом. Ніщо не вислизає з її прискіпливої уваги. А що не вміє вона читати в моїй душі, то приписує мені найгірші думки й наміри, до яких я насправді зовсім не здатна. Саме це дратує мене найдужче.

Невже я неспроможна робити добрі діла, тітко Рут? Я знаю: на твій погляд, неспроможна.

Що цікаво: вона чесна і доброчесна, справедлива і вельми практична. Та не має чеснот, які привертали б до неї серця. Ніколи не відмовиться від розслідування, чому я перевернула ті злощасні картини. Не в силі вона повірити, що я сказала їй правду.

Однак… Могло статися й гірше. Тедді на моєму місці, либонь, назвав би ім’я не королеви Олександри, а самої королеви Вікторії!

Утім, я маю кілька власних малюнків, привезених з Місячного Серпа, і це неабияк мене розраджує. Один подарований Діном. Споглядаючи цей малюнок, я забуваю про королеву Олександру та лорда Байрона.

Одного разу тітка Рут запитала, звідки в мене малюнок. Я сказала. У відповідь вона засичала:

— Не збагну твоєї симпатії до Горбаня Пріста. Що б я робила з таким чоловіком?

Ще б пак: такий чоловік не для тебе, тітко Рут!

Будинок бридкий, моя кімната геть непривітна, але Країна Висот є напрочуд гарною, тож підтримує в моїй душі рівновагу. Країна Висот — це та ялина, що росте за будинком. Так охрестила її, бо всі ялини — навдивовижу високі й стрункі, хоч і скромні, прості. А, крім того, за ялиною видніють узгір’я, видніють крізь просвіт у галуззі дерева — такий вузький, аж ледве помітний. Ті узгір’я також належать до Країни Висот. Коли я сумна, коли почуваюся самотньою, невдоволеною чи надміру амбітною, то сідаю на підвіконня й задивляюсь на цей прегарний краєвид. Ніхто не може довго журитися, дивлячись на темні верховіття, що мало не сягають небесного склепіння. Часом іду під дерева з книжками, сідаю на лавку і вчу уроки, хоч тітка Рут бачить у тому ще один прояв моєї хитрості. Незабаром сутенітиме рано, і я вже не зможу ні навчатися там, ні просто читати. Шкода! Книжки мої набувають там іншого сенсу — іншого, ніж будь-де поза тим розкішним куточком.

У Країні Висот є стільки чарівних куточків! І всі вони сповнені запаху живиці й шуму трав, що їх любовно колихає Велителька Вітрів. А перед самісіньким моїм вікном ростуть дві смереки — при світлі місяця вони виглядають двома понурими відьмами. Коли вітер гойдає смерекове гілля, то виникає враження, мовби ті чаклунки відправляють якісь магічні обряди. Вперше побачивши їх у світлі призахідного сонця, при червонястому одсвіті свічі у шибці, я вперше за час мого перебування у Шрусбері відчула в собі — «промінчик»! Була такою щасливою, що все інше неначе перестало для мене існувати. Отож, і скомпонувала на цю тему вірша.

Як же я прагну писати новели! Я знала, що тяжко буде дотримати слова, даного тітці Елізабет, однак не передбачала, що буде аж так тяжко. І з кожним днем мені дедалі тяжче і тяжче: такі розкішні задуми тиснуться мені до мозку! Та мушу задовольнятися ескізами й словесними силуетами людей, котрих бачу. Створила вже кілька таких силуетів. Маю постійну охоту трохи підмалювати тло, додати кілька потішних деталей, проте вчасно опам’ятовуюсь: обіцяла ж тітці Елізабет писати лише правду. Отже, стримую себе і намагаюсь описувати людей якнайточніше.

Окреслила й силует тітки Рут. Справа захоплива, однак небезпечна. Ніколи не залишаю щоденника чи іншої «книги Джиммі» у своїй кімнаті. Знаю-бо: тітка Рут нишпорить там, коли я виходжу. Тож доводиться мені носити «книги Джиммі» у своєму портфельчику.

Ільза прийшла до мене сьогодні опісля вечері. Готували уроки разом. Тітка щоразу хмурить чоло, як бачить нас удвох. Казати правду, не певна, чи не має вона у даному випадку рації. Ільза така потішна, така кумедна, що здебільшого, замість навчатися, ми голосно і весело сміємось. А назавтра, як ведеться, гірше відповідаємо уроки. До того ж, цей дім є ворогом будь-якого сміху.

Перрі й Тедді подобається у вищій школі. Перрі заробляє на оплату помешкання тим, що наглядає за приготуванням їжі та миє посуд, а на прожиття — тим, що подає до столу. Крім того, отримує двадцять п’ять центів за годину більш тяжкої роботи. Я бачу його рідше, ніж Тедді, хіба тільки суботами й неділями, що їх ми проводимо вдома, у Чорноводді. Статут нашої школи забороняє хлопцям і дівчатам йти разом до школи чи разом повертатися з неї по скінченні уроків. Та учні не зважають на цю заборону. Я теж маю змогу обходити статут, але, подумавши, дійшла висновку, що вчиняти так є незгідним з традиціями Місячного Серпа. Кінець кінцем, тітка Рут щовечора питає мене, чи не проводжав мене додому хтось зі школярів. І здається, я інколи відчуваю розчарування, відповідаючи «ні».

Щиро кажучи, я взагалі не маю охоти прогулюватися з жодним із тих хлопців, котрі охоче прогулялися б зі мною.

20 жовтня 19…

Кімната моя виповнена сьогодні осінніми пахощами, але не вільно мені відчинити вікно. Я б ризикнула зробити це — попри все! — якби тітка Рут не була цілий день у вельми поганому настрої. На