Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

почувалася і гордою, і впокореною одночасно, була у тихому захваті. Ось точний вираз, яким окреслюється тодішній стан моєї душі.

Ах, то був прекрасний день! Що мені тепер і «Перо», і визнання (чи невизнання) Евеліни Блейк?

Сьогодні пополудні тітка Рут вийшла до міста, щоб навідати Ендрю, сина дядька Олівера. Нині він працює в місцевому банку. Мене «прихопила» з собою. Під час відвідин обдарувала Ендрю силою-силенною повчань щодо моральності, харчування й манери вдягатися, зрештою, запросила його до себе на котрийсь із найближчих вечорів. Ендрю ж, бачте, Муррей — отже, він має право переступити поріг, зависокий для Тедді та Перрі. Ендрю — юнак пристойний і миловидий, з рудавим волоссям, що немилосердно стирчить у різні боки.

Попри все, вважаю гостину не цілковито змарнованою, бо пані, в якої мешкає Ендрю, пані Гарден, має прецікавого кота. Той кіт явно мене уподобав — лащився до мене безперестану. Коли ж Ендрю погладив його, ще й назвав «бідолашним котиком», інтелігентне звірятко добряче його подряпало.

— Не можна бути з котами надміру довірливим, — застерегла я Ендрю. — А звертатися до них належить словами ґречними, приємними.

— Фі! — засичала з відразою тітка Рут.

Але кіт є кіт: інтуїтивно він знає, хто чого вартий.

8 листопада 19…

Ночі тепер холодні. Коли в понеділок я повернулася з Місячного Серпа до Шрусбері, то привезла з собою пляшку, що зберігає воду гарячою. Лягаю з нею до ліжка, відтак розкошую контрастом приємного тепла в постелі й хуртовиною за вікном. Тітка Рут, одначе, побоюється, що корок одного разу вистрілить і в ліжку буде справжній потоп. О, це було б так само зле, як випадок минулої ночі. Прокинулася опівночі з блискучим задумом оповідання в голові. Відчувала, що мушу встати й негайно занотувати свій задум на папері. А за три роки матиму право розгорнути його у повноцінну новелу.

Отже, випірнула з ліжка й стала потемки обмацувати стіл, аби знайти свічу. І ненароком перекинула чорнильницю! Це вже зовсім позбавило мене здорового глузду, я нічого не годна була відшукати. Сірники, свіча — куди воно все поділося?! Поставила чорнильницю як належить — денцем на стіл, — але знала, що на столі розпливається велика чорна пляма. Всі пальці мої були замащені чорнилом — не могла доторкнутися ні до чого й не мала чим витерти руки. І чула, безупину чула, як чорнило скрапує на підлогу.

В розпачі я прочинила двері (прочинила пальцями ніг, бо рукою не важилась торкнутися клямки) й спустилася донизу, де витерла руки пічною ганчіркою й віднайшла кілька сірників. Це розбудило тітку Рут; вона, звісно, встала і взялася допитуватись: що сталося, як сталося, чому сталося? Після допиту відібрала в мене сірники, засвітила свою свічу й рушила зі мною нагору. Ох, то була трагічна ніч! Як може така маленька чорнильниця містити так багато чорнила? Там було чи не півлітра, судячи з розміру катастрофи.

Я почувалася, немовби старий шотландський емігрант, який одного вечора прийшов додому, побачив свою домівку спаленою дощенту, а дружину й дітей оскальпованими (справа рук індіанців), і промовив: «Це ж позбавлене будь-якого сенсу!» Серветка на столі була заплямована, килимок увесь чорний, шпалери й ті постраждали. Сама лише королева Олександра посміхалася своєю незмінною посмішкою, а лорд Байрон помирав собі та й помирав.

Тітка Рут виказувала мені чи не годину часу. Її мова була напоєна оцтом і жовчю. Тітка Рут не повірила мені, коли я зізналася, що встала, аби накреслити задум оповідання. Вона, мовляв, знає, що я керувалася зовсім іншими спонуками, тож нині отримала новий доказ моєї хитрості й облудності. Наговорила мені ще й багато всякого іншого, чого я тут не наводитиму. Що й казати: я заслужила на її гнів тим, що перекинула злощасну чорнильницю, однак не заслужила всього, що вона мені наговорила. Втім, я вислухала її гучні звинувачення дуже сумирно. По-перше, я була винна. По-друге, мала на ногах нічні пантофлі. Будь-хто може тебе перекричати, якщо ти в нічних пантофлях. Кінець кінцем, тітка відійшла, оголосивши, що цим разом вона мені прощає, але щоб це було вже востаннє.

Перрі побив у спортивній школі всі рекорди й здобув найвищу нагороду. Своїм успіхом він хизується аж занадто — Ільза знову на нього сердиться.

11 листопада 19…

Вчора ввечері тітка Рут застала мене за читанням «Девіда Копперфільда». Я плакала над сценою розлуки Девіда з матір’ю, була вкрай обурена поведінкою пана Мордстоуна. Тітка Рут мусила довідатись, чого я плачу; коли ж я сказала їй правду, вона вкотре мені не повірила.

— Плачеш над долею людей, котрі ніколи не існували? — запитала вона з недовірою.

— Але ж вони існували й існують досі, — заперечила я. — Вони є не менш живими істотами, ніж ти, тітко Рут. Невже ти вважаєш панну Бетті Тротвуд за якусь примару?

Їдучи до Шрусбері, я гадала, ніби матиму змогу пити справжній чай, але тітка Рут вважає, що це для здоров’я некорисно. Тож доводиться мені пити холодну воду — не хочу я більше пити ромашкової настоянки. Я-бо вже не дитина!

30 листопада 19…

Ендрю був у нас сьогодні ввечері. Він щоразу приходить тими п’ятницями, коли я не їду до Місячного Серпа. Тітка Рут залишила нас самих у вітальні й пішла на збори Спілки Жіночої Взаємодопомоги. Під опікою Ендрю мене залишити можна, адже він Муррей!

Не можу сказати, що не люблю Ендрю. Як не любити таке безневинне створіння! Він належить до тих м’яких, балакучих людей, котрі збуджують в нас непереборну спокусу чимось їм дошкуляти. А потім, як ведеться, зазнаємо докорів сумління, бо ж вони такі добрі, такі нешкідливі!

Лиш сьогодні я усвідомила, як мало нам є що сказати одне одному. Вперше були ми так довго на самоті. Зауважила, що з легкістю можна спекатись Ендрю кількома «так» або «ні», промовленими зі сміхом чи навіть без. А