Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

— Я хоку хпгобуваки підкогики хвихка.

— Що? Не зрозуміла.

Дожувавши, я повторив:

— Хочу спробувати підкорити свиста. І ми зможемо на ньому спуститися з Вершини Тиші, — задоволено випалив я.

Обличчя Есхи посіріло, світлі очі округлились, а тарілка з млинцями ледве не вивалилась із рук.

— Айхо, ти що з глузду з’їхав?! Підкорити свиста?! Свист — це не звичайна тварина! Свист — небезпечний вбивця! Він не схожий на лісових звірів, яких вчив приручати дід!

— Але ж свист не вбив мене вчора.

— Він залюбки зробить це сьогодні!

— Есхо, але ти ж сама розповідала, що я можу бути Обраним і маю якусь невідому владу над свистами та можу підкоряти тварин…

— Слухай, Айхо, — перебила бабця, схоже, настрій у неї зіпсувався, — мало що я вчора тобі наговорила. Забудь! І викинь цю божевільну ідею з голови. Це ж просто самогубство — добровільно лізти в пащеку свистові. Ти й оком не встигнеш моргнути, не те що…

— Есхо, потрібно хоч спробувати…

— Це буде остання спроба в твоєму житті! Знаєш, малий, люди часто плутають сміливість із безумством. Саме це ти зараз і робиш. Не все, що одразу приходить в голову, потрібно втілювати в життя. Подумай добре, що буде далі, якщо твоя задумка не спрацює? А нічого! Це буде кінець! Твій кінець! Не можна жартувати зі смертю, малий!

Я розгублено дожовував паляницю.

— Спочатку тобі потрібно навчитись жити на Вершині Тиші, щоб зрозуміти, як з неї вибратись. От сьогодні і почнемо, — і Есха направилась до виходу. — Необхідно поповнити запас води. Візьму тебе з собою до Голодного Джерела, допоможеш нести глечики, а заодно і попрактикуєшся лазити по скелях. А зараз доїдай.

День видався похмурим. Біле мутне світло пробивалось крізь сірий туман, який, зачепившись за гори, повис над землею. Вологе, слизьке каміння заважало йти, не те що видиратись по скелях.

— Айхо! — крикнула Есха, випередивши на десяток кроків, — перш ніж перенести ногу, перевір чи добре вчепився руками. Одна рука і одна нога завжди мають бути опорою!

Я підняв голову. Бабця стояла на невеликому кам’яному виступі. Через туман бачив лише силует. Коли Есха підіймалась з такою легкістю, здавалось, що замість рук у неї присоски.

— Бабцю, не виходить! — захекано крикнув я навздогін. — Я ніяк не можу видертись на цей клятий схил!

— Щось не схожий ти, малий, на героя! — розсміялась Есха. — Ну нічого, скоро виправимо це! Будеш і по горах видряпуватись, і шаблею вправно махати!

Я невдоволено хмикнув. Ображений кепкуванням, вирішив спробувати знову. Щодуху схопився як можна вище за каменюку, що виступала, та вже за мить шубовснув вниз, набивши чергового синця.

— Добре, малий. Схоже, сьогодні не вдалий день для подвигів, — продовжувала насміхатись Есха. — Повертайся назад до печери, а я сама сходжу за водою. А то ще й глечика розтовчеш.

Засмучений і принижений власною невправністю, я вже зібрався ганебно повернутись. Та раптом почув шум. Ледве встиг відскочити і притиснутись до скелі, як просто на мене посипалось каміння.

— Есхо! Обережно! — крикнув бабці.

Шум від каменепаду стих. Я вибіг зі схованки і поглянув туди, де б мала стояти Есха. Туман і пилюка змішалися. Бабці ніде не було.

— Есхо, з тобою все гаразд?!

Відповіла лише разюча тиша…

— Бабцю! Відгукнись! — вже схвильовано закричав я.

Почувся якийсь шум. Я з полегшенням зітхнув, впевнений, що це Есха.

— Бабцю, я тут!

Крізь туман пробивався силует гігантської потвори, і вже за мить, прорвавши сизу пелену, з’явилася химерна голова свиста.

Я завмер… Ноги не слухались. Жах охопив ще більше, коли зрозумів, що свист знаходиться зараз там, де ще мить назад стояла Есха. Страх змінився відчаєм та люттю. І я закричав дрижачим голосом:

— Не смій чіпати бабцю, тварюко!

Голова чудовиська, витягуючись на довгій шиї, наближалася. Я намацав камінь і міцно затиснув його, хоча й розумів, що це не врятує. Але так просто віддавати життя не збирався. Та несподівано голова потвори зникла в тумані. На мене знову посипалось каміння, від якого я вже не встиг сховатись. Ліве плече наче підпалили, крізь подерту сорочку проступила кров. Та це ніщо, порівняно зі смертельною небезпекою, яку передбачала поява свиста. Але все стихло. Якусь мить я прислухався до тиші. Тремтячими ногами вийшов зі схованки:

— Бабцю, ти чуєш?! Скажи хоч слово! — несміливо крикнув туди, де б мала стояти Есха.

Спиною відчув чужий гарячий подих. Сорочка на тілі, здається, спопелилась. Повільно, майже приречено повернувся і потонув у хижих глибоко-багряних очах свиста. Маленькі відблиски власного відображення гіпнотизуюче захитались. Я розумів, що це останнє, що бачу в житті.

Синє полум’я в очах потвори спалахнуло раптово, без попередження, безжально заковтуючи мій силует. Сильний біль розкраяв голову.

— Чо-о-ому ти кликав мене-е-е? — почув гучний хриплий голос, що лунав нізвідки і опинявся просто в голові. — Чо-о — ому? — прогуркотіло знову.

— Я нікого не кликав… — розгублено мовив, не відкриваючи рота.

— Востаннє повто-о-орюю! Чому-у-у клика-а-ав?!

— Хто ти? — спантеличено