Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

Лихий сміх, ніби відлуння грому, прокотився в голові.

— Я — Ав, вож-а-ак свистів! А ви, люди, завжди такі? Спочатку ро-о-обите, а потім ду-у-маєте… Нікче-е-емні створіння! — гарячий подих неприємно обпік обличчя.

— Ти… не вбив… мене? — обережно спитав я, ще не вірячи в те, що відбувається.

— Шкода-а-а, та я не можу тебе вбити! Нікче-е-емо, — грізно мовив свист, і замість того, щоб заспокоїтись, я відчув, як комашки поповзли по спині.

— Чому не можеш? — прошепотів я.

Свист не квапився відповідати. Лише синє полум’я в лютих очах спалахнуло ще дужче, заклубилося пурпуровими язиками. Запахло горілою плоттю, і жахливий запах смерті рознісся довкола. Але відступати запізно. І я повторив:

— Чому ти не можеш вбити мене?!

— Заборо-о-онено!

Почувся скрегіт пазурів по скам’янілій землі.

«Заборонено?» — здивувався я і одразу ж згадав про пророцтво. Осмілівши, запитав:

— Я можу підкорити тебе, потворо?!

— Ха-ха-ха-ха! — прохрипів Ав. — Ти не той, хто змо-о-оже підкорити ме-е-ене!

— То все-таки існує Обраний? — не відступав я.

— Та-а — ак, — якось насмішкувато відповів свист.

— І ти знаєш, де він?

— Ні! А ти таки ду-у-урень, якщо думаєш, що така нікче-е-ема, як ти, може та-а-ак просто розмовляти з Авом і зали-и-ишитись живи-и-им! — свист замовк, а я завмер, передчуваючи недобре. — Якщо ще хоч ра-а-аз насмілишся покли-и-икати, — продовжував велетень — я можу і забу-у-ути про заборо-о-ону!

Синє полум’я раптово змінилось на багряне. Я знову відчув різкий біль у голові і, відкинутий невідомою силою, повалився на землю. Потвора зникла в тумані. А навкруги знову стало сторожко тихо. Я лежав на землі, все ще очікуючи, що Ав повернеться. Та, згадавши про Есху, миттю підвівся, забувши про свиста. Тільки б монстр не встиг добратися до неї.

Неприступний схил, який я не міг підкорити, все ще залишався попереду. Та обвал зіграв на руку. Каміння обсипалось і утворило щось схоже на сходинки. Я видирався все вище і вище, а Есхи так і не бачив. Тільки б з нею нічого не трапилось. Серце шалено калатало. Робилось млосно від однієї лише думки, що бабця…

Але ось вона! Есха лежала на землі, притиснувшись до кам’яної стіни. Кругом валялося обвалене каміння.

— Бабцю!

Я кинувся до старої, щодуху трусонув за плечі, сподіваючись, що вона лише втратила свідомість. Але бабця не реагувала. В паніці я затряс ще дужче.

— Отямся, бабцю, отямся!

— Схаменись, малий, — раптом почув кволий голос. — Так усю душу витрусиш.

Есха без допомоги підвелася на ноги.

— Хвала небесам! Ти — жива! — я на радощах кинувся обійматись.

— Що тут трапилось? — здивовано і на диво спокійно спитала стара, відсторонюючи від себе. — А ти молодець! Таки видерся на гору. Впертий.

— І не кажи! — зіронізував я, не пояснюючи, як було насправді.

— Я що — потрапила під обвал? — спитала бабця, озирнувшись довкола.

— Бабцю, тебе ледве не з’їв свист!

— Ого, — холоднокровно зреагувала Есха, та вже насмішкувато продовжила. — І що, ти його прогнав, повелителю свистів?

— Я б на твоєму місці не кепкував! — і в тон Есхи продовжив: — Свист не з’їв тебе лише тому, що йому чомусь закортіло побалакати зі мною! І я зовсім не хочу, щоб ця розмова повторилась. Після останньої ще й досі кров не розмерзлась.

Есха різко перемінилась, її іронія зникла. Серйозно і стурбовано вона зиркнула:

— Айхо, ти нічого не вигадав? Ти дійсно розмовляв зі свистом? Як таке можливо? Нам потрібно конче повернутися в печеру. Ти розповіси все у деталях.

Я обережно спускався по схилах голих скель, приглядаючи за Есхою. Усвідомлення неймовірності того, що трапилось, бентежило. Я не просто залишився живим після зустрічі зі свистом, я говорив з ним! З голови не виходила фраза потвори: «Чому ти кликав?»

Занурившись у думки, я не помітив кам’яного виступу. Ноги зашпортались, і твердий суворий ґрунт Вершини Тиші негостинно зустрів тіло.

— Есхо, хай тобі грець! Це все через тебе! — і схаменувся. Що я верзу? До чого тут бабця?

Винувато увігнувши голову, я поплентався за здивованою чи, скоріше, схвильованою Есхою.

Коли опинились у печері, Есха посадила біля себе і змусила розповісти усе, що трапилось. Потім бабця довго ходила колами, курила люльку, а я мовчки спостерігав та все більше прислухався до себе. Щось невідоме закопошилося десь глибоко в душі. Щось таке, що начебто й було мною, але мною іншим… Нестримним, нетерплячим, неприборканим і… небезпечним. Небезпечним для себе. Це лякало, але чомусь Есці я так нічого не сказав.

Нарешті бабця зупинилась:

— Я не знаю, що все це може означати, Айхо. Але знаю, хто може допомогти.

Есха обережно посмикала плетиво сріблястої павутини, яке висіло просто над нами. Через мить з’явився Едо.

Не