Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

очі. Повз нього проходили дві дівчини, й одна з них – Настя, дочка Івана Бута, – була мила його серцю. Ця невелика на зріст дівчина була одягнена в легку корсетку, поверх якої накинула шубку. На голові – яскраво-червона хустинка, що прикривала вовняну шапочку. Її яскраво-червоні вуста раз по раз вигинались в усмішці, великі очі ніби по вінця повні смарагдової рідини, а погляд темних зіниць – наче вир, що заворожує й полонить. Темне волосся виднілося з-під хустки.

Чоловік глянув на Настю так, ніби бачив її вперше.

– Який народився, такий і є, – пробурмотів він.

– Диви-но, він ще й розмовляє! – дівчата зайшлися сміхом, зупинившись біля односельця.

– Ви це… Чого смієтесь? Хіба я щось потішне сказав? – не розумів Архип.

– Нічого. Ти серйозний, як завжди, – пролунав дзвінкий голосок Насті, й дівчата знову пирснули сміхом.

– Та що ви розумієте! Не бабине це діло шастати та з мужиків глузувати, – ображено протягнув Архип.

– Ні, таки бабине! Та ми все-таки не баби, а дівчата! Нам можна! – проспівала Настя, всміхнулась і грайливо тупнула ніжкою.

– Ну якщо так… То йдіть регочіть із когось іншого! – Архип спробував був сказати це суворо, але вийшло дещо награно.

– Ич який! Дужий, злий! – підіграла йому Настя. – А ми не хочемо! Бажаємо, як панночки, з тебе потішатися!

Чоловік спробував придумати щось уїдливе, щоб припинити це дійство, але цієї миті очі Насті й Архипа зустрілись, і раптом він відзначив якийсь магічний блиск у зеленавій зіниці – ледь помітний рух серед яскравих пелюсток. Погляд дівчини так приголомшив його, що він завмер, ледь відкрив рота, не сміючи ні протестувати, ні погоджуватися.

– Дуже ти вумна, як я подивлюсь, – зрештою витиснув із себе Архип.

– Що є, то є. Сперечатись не буду, – відповіла Настя й зиркнула на подругу. Та задоволено хихикнула, притулилась губами до вуха дівчини і щось прошепотіла. За мить обидві знову засміялися, й Архип почувався незручно.

– Годі вам. Мені працювати треба, – пробурмотів він.

Настя щось прошепотіла у відповідь подрузі, і та радісно закивала, поглядаючи на односельця. Архип застукотів молотком, роблячи вигляд, що нікого поруч немає. Побачивши показну байдужість, Настя похитала головою.

– Ходімо, а то ще, боронь Боже, пальчика собі заб’є, – кокетливо сказала вона своїй супутниці, і вони зрештою пішли.

– Не заб’ю, – прохрипів чоловік, стаючи ще серйознішим на вигляд.

– Побачимо, Архипочку, – проспівала дівчина здалеку.

Некликані гості відійшли, а Архип іще затятіше заходився стукати молотком по жердині, не помічаючи, що увігнав її в землю більше, ніж слід було. В його голові все сплуталось, закрутилось у вузлики, заходило ходором. Йому раптом захотілося подивитись услід дівчатам, і він присів, ніби піднімаючи довгу лозину, а сам час від часу поглядав на струнку постать, що зникала за поворотом безіменної вулиці…

Коли Архип повернувся до хати, батько вже прокинувся. Він знову трохи підвівся, намагаючись розгледіти сина. А той відвернувся до холодного кутка, роздягався, скидав верхній одяг, щохвилини зітхаючи.

– Що сталося? – просипів батько.

Архип обернувся.

– А, не спиш, батьку? Нічого, усе добре, – відповів парубок.

– Допоможи мені підвестися, синку. І подай горщика, – сказав старий.

Коли той зробив усе, що слід, Архип поніс горщика на вулицю, до вбиральні. Після цього оглянув двір, ще раз позирнув на вулицю, чи не йде Настя, і повернувся до хати. Батько лежав, поглядаючи іноді на стелю, де вапно вже почало обсипатися. Він думав, що добре було б устати, засукати рукава й замастити всі щілини, покрити новим білуватим шаром вапна стелю, як міські дами покривають обличчя пудрою, щоб приховати природні недоліки. Як і багато чого іншого, те, що коїлося з ним, здавалось величезною несправедливістю. Адже як іще можна було пояснити, що його, ще повного сил і бажань, прикувала до ліжка жорстока травма й перетворила ноги на рвані обрубки. Не йшов би він того пізнього вечора по лісу, не заблукав би, не повернув би на північ, не вийшов би на голодну вовчу зграю, що шастала околицею, шукаючи, чим би поживитися… «Ох, ох, щербата доля», – думав старий, намагаючись улягтися зручніше. Але кожен рух супроводжувався хвилями болю, що спалахували десь біля гомілки, потім перекочувалися через стегна й тулуб до шиї – просто в голову – і там вибухали, з шумом б’ючись у мозку, як під час шторму. Так тривало щодня, щотижня, щомісяця.

Щоб не збожеволіти, старий поринав у глибини своєї пам’яті, котра приносила йому на мить утіху. Ось він стоїть після сінокосу, голі груди вкриті чорними кучериками, і дивиться на широке поле. Вітер лащиться до нього, гладить його широкий торс. А неподалік жінка, ще така молода й водночас така доросла, сидить під банею копиці, бо втомилася ходити, носити важкий живіт – вона була на останніх днях. Це очікування нової людини, передчуття дива охопило жінку, неначе піднісши її над землею. Тоді він підходив до неї, лягав на землю й притулявся до високого живота, намагаючись упіймати своїм вухом далеке й водночас близьке дихання сина. Але нічого не чув, тому непокоївся й гладив дружину по сорочці, ніби намагався вловити тепер уже долонею шелест життя.

«Ох, ох, бісова доля», – знову думав старий, стискаючи кострубаті пальці в кулак, так що гострі жовті нігті впивались у суху шкорину шкіри. Йому так хотілось підвестися, випростатись, щоби відчути себе вільним від своєї слабкості, але, на жаль, він став рабом власної немочі та страждання, проводарем болю. І ніщо не могло підняти його, крім Божого дива, на яке він утомився чекати. Раніше старий