Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

часто повертав голову до покуття, шукаючи очима святий образ, щоб той передав його слова Всевишньому. Доки якоїсь хвилини не усвідомив, що старість – це і є відділення людини, віднесення до розряду інших, які очікують на вирішення власної долі та життєвого кінця. Адже смерть, як пастир, виділяє приреченого на вигнання зі світу живих, насилає на нього хвороби та страждання, щоб той жадав звільнення з полону власної плоті. Ось так і він щодня боровся з недугою, змагався з нещастям, доки не зажадав смерті, як коханки, не знаходячи інших розрад.

Цього дня, ближче до обіду, з півдня почулося кінське хрипіння, характерне фиркання й легкий, приглушений снігом тупіт. Спочатку шум пом’якшувався степним простором, де звуки розлітались і затихали, не діставшись до горизонту. Але коли стукіт копит і сипіння коней сягнули низини, де стояло село, тоді окрики вершників стало чутно і в хатах. Ще кілька хвилин, і різкі чоловічі голоси вкрили невеликі пагорби, що тягнулися біля краю села, й донеслися до Архипової хати. Він у цей час був у повітці, тому відразу вискочив на подвір’я, витираючи руки жмутком сіна. Голоси було чутно все чіткіше, поки звук нарешті не матеріалізувався, ніби за велінням невідомого ритуалу, і не витворив із нічого десяток верхівців із довгими чорними бородами й темними очима.

Архип притулив долоню до лоба, намагаючись прикритися від яскравих сонячних променів і роздивитися незнайомців. Але довго йому вглядатися не довелось – прибульці галасливою юрмою заскочили на подвір’я, і троє спішилися, поправили волохаті смушкові папахи.

– Слющяй, іді сюда, – проскрипів один із них, ретельно підбираючи слова.

Вони навмисне очікували, хоча їм досить було зробити якісь чотири кроки, щоб підійти до селянина, але кавказці розуміли, що послух починається з поваги, і тому не поспішали. Архип завмер: менше за все він хотів бачити чеченців у себе на подвір’ї. Люди подейкують, що вже не раз банди, які відкололися від Дикої дивізії, шастали по селах, шукаючи, чим би поживитися, грабували й убивали селян. Ця чутка, наснажена соком багатьох свідчень, ущільнена м’якушем випадкових розповідей, розбавлена водою брехні, сколихнула в душі селянина кислу суміш – передчуття непростих хвилин спілкування з кавказькими вершниками. Архип повільно підійшов.

– Што ти такой вялий? Ні кюшал, а? – озвався один із чеченців, високий і худий, як жердина. Його пишні вуса розсунулись у злорадній посмішці.

– Кюшал, только вот, – Архип чомусь автоматично повторив акцент прибульців.

– А? Што ти? Ах ти сучий потрох! – довготелесий раптом розізлився, почувши, що його передражнюють, і нагайкою злегка вдарив Архипа.

Нагайка ковзнула по рукаві, й удар виявився не таким болючим, але чоловік не знав, що йому тепер говорити.

– Ти, мюжик. Так? Живьош тут? Так? Коні єсть? Так? – не то ставив питання, не то відповідав чеченець.

– Та які коні? Одне ось – доходяга, тільки й того, – спробував викрутитись Архип.

– Дахадяга, эта значит даход пріносіт? – посміхнувся чеченець і подивився на своїх товаришів, котрі скалили зуби.

– Який там… Га? Що? – перепитав Архип, який не відразу зрозумів, про що йде мова.

Високий оглянувся, пройшовся до повітки.

– Всякий мусар… Тьфу, давай, мюжик, паказивай, где єда!

– Яка «єда»? Немає… Звідки? Я сам… Батько каліка…

Високий похитав головою і з осудом зацокав язиком. А тоді глибоко видихнув.

– Вот ти! Ти скажі, ти ведь мужщіна? Джігіт? Разве ви, мужщіни, плачітє?

– Плачі… Ні… Хто плаче?…

Кавказець знову зацокав, хитаючи головою.

– Горє мнє… Маі глаза відят ета… Горє…

Архип не міг зрозуміти, що відбувається. У голові все перемішалось, руки затрусились, думки застрибали. Він хотів кинутись до тину, перескочити його й утекти світ за очі від власного безсилля та відчаю.

Чеченець підняв голову й знову зітхнув.

– Нєсі єди. Нєсі пітьйо. Или атдавай каня. І скажі, што я ні добрий, да?!

– Я… Але…

Тут Архип затнувся. Якоюсь тонкою внутрішньою струною у свідомості зародився сигнал небезпеки, і все тіло його задрижало, ніби справдешня струна.

– Так. Зараз, – вичавив він із себе.

Потім розвернувся й пішов до хати. Заскочив у світлицю, підбіг до скрині. Батько, побачивши сина, спробував трохи підвестися.

– Що там, синку? Хто на подвір’ї?

– Ет, батьку… Краще тобі й не знати!

– Чи бурмоче хто? Не розберу. Хто там?

– Кавказці з Дикої. Уже вкотре! Господи, Твоя воля…

– Які кавказці?

Старий запнувся, намагаючись усвідомити, що ж насправді відбувається. Тим часом Архип набирав в’яленого м’яса, сухарів, цибулі та іншої їжі, складав у широку стару материну хустку, щоб загорнути й віддати злобним прибульцям.

– За все… Заплатити ціну… Ох ти, біс його бери… Нехай так… – бурмотав він, скидаючи харчі.

– Та що ти надумав… І так їсти нічого… Голодом батька вирішив морити?! – геть розійшовся старий.

– Тобі, батьку, краще б помовчати. Он, бачиш, у бурках чекають… Не помремо! Переб’ємося! – Архип підвищив голос на батька, який раптом розхвилювався й поводився не так, як зазвичай.

– Мовчи! Щеня! Мовчи! Батькові будеш перечити?! Та як ти смієш… – старий загаласував так, що його голос піднявся до найвищої ноти, а потім стрімко знизився до басу. Зрештою він захрипів як тоді, коли сіроманці обступили