Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

мало світла, так що ледве-ледве можна було розрізнити обриси предметів у кімнатці, зате на такий каганець ішло дуже мало керосину. А це в нинішні непевні часи було вирішальним, адже гасову лампу палили цілу ніч. Виття повторилося. Вставати не хотілось, але Архип підвівся, прислухаючись до звуку, що лунав протяжно, як з труби.

– Невже це і є останній трубний заклик? – пробурмотів Архип.

Він зліз із печі, налапав старий, потертий сіряк, натягнув його, узув чоботи й попрямував у сіни, а звідти – у двір. Пригнувся, щоб пройти вхідні двері заввишки два аршини й шість вершків, адже зріст Архипа був на три вершки більший. Щоразу, вдаряючись головою об одвірок, він недобрим словом згадував свого діда, який збудував цю хату й спочив у Бозі років зо п’ять тому. Ось і зараз, знов мало не забившись, він пробурмотів кілька слів, ремствуючи.

Архип вийшов у двір і пішов до повітки, яка стояла зліва від хати. Перерубаний навпіл місяць завис над селом. Сріблясте світляне півколо нависало просто над ним, на краю поселення на сході Слобожанщини, неподалік від слободи Кам’янки. П’ятдесят хат і хатинок, дві сотні селян, сто двадцять три голови худоби, сорок шість коней і сто дев’яносто п’ять десятин землі на всіх. Ця нехитра арифметика визначала не лише життя села та його жителів, а й увесь сенс їхніх життєвих устремлінь.

Архип зіщулився. У лютому морозяне повітря ще прилипало до щік, торкалось долонь, проникало в найглибші шпарини. Якщо довго лишатись на холоді, то й справді заклякнеш, подумав він і знову прислухався. Двадцятисемирічний чоловік із великими карими очима, хвацьким чубом і тонким рівним носом, тонкими вилицями й губами радше скидався на міського мешканця, ніж на сільського. Мама, нехай їй земля буде пухом, завжди говорила, що за всі страждання та муки янголи подарували їй чудову дитину. Їй було далеко за тридцять, коли вона народила Архипа, і трохи за п’ятдесят, коли померла від лихоманки. Батька три роки тому погризли вовки, які розплодилися в околиці, прикувавши назавжди до лави біля печі, спеціально для нього розширеної на дві дошки. Іноді батько приходив до тями, трохи підводився, оглядав свої пошкоджені ноги, які не могли поставити його вертикально, глибоко стогнав і знову провалювався в забуття. Ось так і лишився Архип господарем невеликої хати на краю села.

– Ич, розійшлися сіроманці! Що за напасть! – голосно сказав Архип, хоча поблизу нікого не було.

Ці слова призначалися самому собі з єдиною метою – розвіяти страх. Тому що в страху завжди є щось від самотності; боязнь доводиться переживати наодинці. Намагаючись додати собі впевненості, Архип і далі бурмотів, нібито звертався до когось поряд:

– Голод і холод – рідні брати.

Вовче виття обіймало неспокоєм його душу, ніби вкривало її хвилястими брижами. Та й що тут казати? На селі Архип мав славу парубка сильного й безстрашного. Скільки разів він пірнав в ополонку, забігав у палаючу хату, захищав ближнього? Не злічити. Життя привчило його без вагань приймати виклики долі, бо лише так можливо одинаку вижити – битися до кінця. Але зараз, похмурої ночі, серед тріскучого морозяного повітря, під наглядом начищеної до блиску половинки місяця, вслухаючись у вовче виття, Архип раптом відчув себе скутим страхами, як ланцюгами, і найгострішим був страх того, що кінець світу стрімко наближається. І він сам-один так і загине в природній стихії останнього дня, про котрий так багато говорив отець Макар, стоячи на амвоні в дерев’яній церковці. Так, це правда – не боявся Архип сил земних, але боявся сил небесних.

Коли виття вщухло, Архип повернувся до хати. Оббив ноги від снігу в сінях, повернувся в світлицю. Почекав, доки очі звикнуть до ріденького світла, потім скинув верхній одяг, пройшов до покуття, присів. У кутку висіло три ікони – одна велика, дві менші. Вони втратили кольори, зблякли, як вицвітають поля після літньої спеки. Лики святих, стерті від часу, зберегли лише ледь помітні обриси, тож залишалося хіба здогадуватися, кого зображено на потрісканій дошці. Якщо уважно придивитися, можна було побачити прямий ніс, високий лоб і великі очі, що дивилися на укляклих молільників без щонайменшого співчуття. Біля образів стояла пляшечка зі святою водою, а за нею гроші й документи. Під образами стояла велика дерев’яна скриня, уздовж стін – вузькі лави.

Архип підніс гасник, і жовтаве світло впало на лики святих, намагаючись відділити їх від рідкої напівтемряви. Батько казав, що на іконі Миколай Чудотворець, а мати – що Богородиця. Але ніхто не наполягав, бо для віри важливі не знання, а власна слабкість. Так, саме так – Архип давно зрозумів, що тільки слабка людина може вірити, адже це приносить їй утіху.

Тому він став на коліна. Перехрестився, облитий ясно-червоними відблисками каганця, ніби зрошений жертовною кров’ю. Статний і молодий, він сильний для людей і немічний для небес. Зашепотів древню молитву; й уста ледь розтулялись і стулялись, випускаючи з гортані слова чисті й щирі.

Зимове село, довго прокидаючись, оточувало себе лінивим гавканням собак, муканням корів, блеянням овець. Жінки йшли на ставок, щоб на слизькій скляній кризі розкласти брудні сорочки, обтерти їх льодом, облити холодною водою, змити луг. Чоловіки брели в ліс по хмиз, дітвора грала в сніжки, а дівчата тягли відра з колодязя. Архип, одягнений у добротний кожух і заячу шапку, вийшов з хати й порався по господарству, а іноді поглядав за тин, спостерігаючи за перехожими, котрі неквапно йшли з боку поля. День видався сонячний – пригрівало, і з солом’яного даху закапало. Тоненькі, наче сльози, краплини наливались на віхтях соломи, на мить зависали в повітрі, а потім відчайдушно зривались донизу.

Архип вирішив підрівняти тин, що трохи нахилився в бік дороги. Захоплений роботою, він зсовував довгі лозини, сплетені в невисоку огорожу, спробував вбити жердину, що зігнулась під вагою років і прогнила.

– Ой, ти диви, який хазяйновитий! – жіночий голос пролунав неподалік.

Архип підвів