Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

– Відпусти мене! Кажу тобі, відпусти! Що ти собі дозволяєш?

Ганна Дмитрівна закричала. Її дзвінкий голос здійнявся вище за шостий поверх, пробив дах і стрілою ввігнався в попелясте небо. Її крик – звук відчаю й марноти. Її зойк – затиснутий у двох тональностях біль. Вона спробувала вирватись, але Примаков притиснув її до себе. Тонкий, ніби в’язь дивовижної квітки, жіночий аромат проник у чоловіка, миттю пробіг шлях до носових рецепторів і передав у мозок кодування. І сп’янілий від її запаху, одурманений бажанням, збитий з пантелику переляканим і водночас прекрасним запахом полонянки, червоний командир різко схопив Ганну Дмитрівну, легко, як пушинку, підняв її, поніс до ліжка. Марно вона намагалась відбитися своїми тонкими кулачками, марно кричала й голосила. В голові у Віктора Сергійовича все стало на свої місця: так, поруч із ним була жінка, вся у його владі – вона тепер належить йому. По-звірячому застогнавши, Примаков навалився на Ганну Дмитрівну, упився в її шию поцілунками, доторкався до шкіри, ніби зітканої з найтонших шовкових прядок, що вкрили її плоть оксамитовою тканиною. І марно Вітко молила відпустити її, закликала його до розсудливості, нагадувала про докори сумління – чоловік її не чув. Як божевільний, він зривав із неї вбрання, роздирав на ній сукню.

– Будь ласка… Ні… Благаю… – стогнала Ганна Дмитрівна. Її блакитні озера очей наповнилися сльозами. Подих збивався й уривався. Варто було їй спробувати вирватись, як важкий удар обрушувався в бік, у руку, в лице; вона ще більш розпачливо стогнала від власної немочі. Передчуття страшного фіналу охопило її. Примаков намагався впоратися із жіночим убранням, водночас цілуючи її, впиваючись у неї зубами. Він незв’язно щось шепотів, глибоко дихаючи й хекаючи. Уривки фраз долітали в загальному шумі, але лише кілька слів він повторював, як безумний:

– Моя… Моя… Ти моя… Усе моє…

Як могла, вона відбивалася й намагалася зімкнути ноги.

– Ні… Отямся!.. Ні…

Тіло боліло. Душа горіла. У якусь мить вона все-таки якось скрутилася, рвонула праворуч, жадаючи вислизнути. Ще трошки… Ще зусилля – і тоді вона вирветься від ґвалтівника й утече. Інстинктивно, як лань, що ухиляється від хижака, який стрибає на неї, вона смикнулася щосили – та Примаков розгадав її план і сильним ударом у щелепу втиснув у ліжко.

– А-а-а, – протяжно застогнала Ганна Дмитрівна.

Примаков, побачивши, що не зміг розрахувати силу й ударив дужче, ніж хотів, на мить відсахнувся. Але майже одразу придавив її міцніше.

– Ти сама… Сама змусила мене, – загарчав він.

– Як же так… Що ж мені… Відпусти… Господом молю, – простогнала Ганна Дмитрівна.

– Господом? Де ж оте воно, що зветься Господом?

– Не бери гріх на душу…

– Припини, Ганнусю. Немає ніякого гріха. Немає!

– Як це? Що ж є? Що ти таке кажеш… Я ж…

– Нічого немає, Ганно Дмитрівно. Лише суцільний морок… Ось ти вважала, що я слабак, не дам тобі ради… Дам, ще й як дам… Тому що є в порожнечі лише воля… Лише бажання щось отримати від ближнього свого… До біса! Чуєш, до біса вашу мораль! Лише воля… Чого я хочу – все отримую!

– Диявол… Диявол…

– Диявол? Ха-ха-ха! Нехай буду дияволом – мені вже однаково…

– Прошу, молю тебе… Не треба…

– Ох… Добре, як добре! А я, як дурень, стільки років кричав: «За царя й отєчєство»!.. Тьху, мерзота…

– Якщо залишилося хоч щось людське…

– Ніхто мені не указ… Мав рацію Муравйов… Так, мав…

Примаков мурмотів, але не припиняв роздягати Ганну Дмитрівну, розмірено завдаючи їй уже легших, але відчутних ударів. Так тривало кілька хвилин, доки червоний командир не відважив своїй жертві дзвінкого ляпаса й вона, майже втрачаючи свідомість, не заголосила від безсилля. Вітко намагалася звільнити руки, пручалася з останніх сил. Але всі її рухи лише розпалювали Примакова, який раптом усвідомив, що в насильстві є своєрідне витончене задоволення; у мозок стався викид невідомої речовини, і він почав посміхатися. Ця страшна, викривлена посмішка на худорлявій, витягнутій фізіономії Примакова так злякала жінку, що вона заволала вже несамовито.

Усе попливло перед очима Ганни Дмитрівни. Сатанинська посмішка командира червоних козаків миготіла перед нею. Серце шалено вистукувало в грудях, немовби бажало пробити дірку й вирватись назовні. Найжахливіший день настав. Немає більше надії на порятунок. Добра у світі більше не залишилось. Примаков у якийсь момент зупинився, щоб умоститися зручніше і спробувати увійти в неї – але жінка скористалася цим і миттю звільнила руки. Ледь підвівшись, тримаючись на одному лікті, вона намацала під подушкою ножа, вихопила його і відчайдушно встромила лезо ґвалтівникові в стегно. Мить – і більшовик видав звірячий рик, схопившись за ногу, а потім, силкуючись висмикнути ніж, трохи посунувся й покотився з ліжка. Цієї паузи вистачило Ганні Дмитрівні на те, щоб підвестися, схопити одяг, заточуючись й падаючи, промчати через три кімнати до вітальні, накинути шубу, застрибнути у валянки, які невідомо як тут опинилися, і вибігти в під’їзд, а тоді, глухо спустившись на перший поверх, вискочити з парадного й поринути в київську пітьму. І повільно розчинитися в чорнильному сиропі ночі.

Глухе довге виття розбудило Архипа, який заснув на теплій лежанці печі. Він розплющив очі, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Світло-червоний вогник гасової лампи ледве освітлював велику світлицю. Від світильника без скла, із полум’ям, яке ледь мерехтіло, звивисто розходилась чорна, ядуча, задушлива кіптява. Гасниця давала