Марина та Сергій Дяченко - Печера

місці, де воно щойно було, а там, де воно через частку миті буде… Ніби лисий пливе в киселі, вписує себе в заздалегідь підготовлений контур, бо ж якщо стрілу випущено з арбалета — неважко вгадати її ціль, якщо камінь падає вниз — легко побачити, де він торкнеться трави…

Лисий не встиг зрозуміти, чому на місці незахищеного мандрівцевого живота виявилася раптом порожнеча. І гак-кинджал занурився в цю порожнечу, мов у вату, великий закон інерції занурював його дедалі глибше, тоді як мандрівець захопив нападникову руку, підсів під нього, повалився на спину й жбурнув його через себе, важким тілом збивши лобуря, що підступав з-за спини.

Ні, не збивши. В останню мить лобур ухилився, величезний ціп у його руці ні на мить не спинив обертання, гаряче повітря шугало з-під шипуватої сталі, мандрівець ледве встиг одсмикнути голову, ціп утворював собою важку, мов мідна тарілка, площину, неначе оберталася фреза, циркулярна пилка…

— Віді-йди-и!

Молодик нарешті прицілився. З дула самостріла — мандрівець бачив бічним зором — тяглася тепер смертоносна пряма, і лобур то зачіпав її, то виходив з-під неї, а тому молодик нервувався й репетував, проте лобур не любив гратися в командні ігри — йому хотілося власноручно занурити свого ціпа в голову цього впертого чужинця, щоб підтвердити своє право першим навалитися на дванадцятирічне дівча, його супутницю…

Півкрок уліво. Обманний рух.

І лобур, купившись, теж робить цей півкрок, і всім тілом вмазується в лінію, по якій зараз пролетить маленька зла смерть.

Третій кидок — на землю. Під площину, на якій реве, крутячись і розсікаючи повітря, ціп; з лінії, на якій не можна перебувати.

Постріл. Утворена ціпом площина розпалася; громило здивовано відкривав і закривав рота. З простреленого навиліт плеча фонтанчиком била кров.

Четвертий кидок.

Мандрівець ударив лисого, що спробував підвестися, п’ятою в підборіддя. Упав і перекотився, пропускаючи новий товстушин спис, підхопився, майже впираючись грудьми у ствол розрядженого самостріла:

— Ну?!

Молодик спробував тицьнути його стволом у живіт, але замість цього одержав власним прикладом у щелепу.

Товстуха мовчала. У неї більше не було списів.

Махі схлипувала на узбіччі. Вона ще не встигла пережити біль од падіння — кілька секунд…

Він підібрав самостріл і запхнув за пояс гак-кинджал. Простяг Махі руку:

— Ходімо.

Вона пригорнулася до нього всім тілом. Повисла на руках, беззвучно заплакала.

Їй було дуже страшно. Він її розумів.)

* * *

Монтаж пройшов спокійно і закінчився годині о дев’ятій вечора; сьогодні в Психологічній драмі йшла комедія «Хаші». Ще вдень Паула зазирнула в найновіший театральний довідник: «Закінчення вистави — двадцять перша нуль п’ять». Вона гадки не мала, що дасть їй це знання, — та коли нарешті закінчився монтаж і вона виявила, що стоїть біля виходу з телецентру, й подумала, що зараз доведеться йти додому, а за кожним деревом, за кожним стовпом їй ввижатимуться тіні, і нікому про це не розповіси, особливо Стефані, а порадитися можна тільки з телефоном довіри, який спершу говорить солоденько-м’яким голосом, а потім відстежує дзвінки…

А Тритана нема. Саме сьогодні вона, Паула, не була йому потрібна…

Вона постояла ще. А потім зайшла в телефонну будку й набрала робочий телефон Рамана Ковича.

— …Я б не хотіла вмирати.

Тоненька жіноча фігурка стояла на краю сцени, в білому колі прожектора; обличчя здавалося байдужим, проте очі горіли яскраво й сильно, і голос, ледь чутний, шурхітливий, проймав до морозу по спині.

— Я б не хотіла вмирати, та, врешті-решт, останнє слово — за вами… Я стану перед Троном і розповім… усе, що знаю. Клянуся вам, мій лорде, я не приховаю ані соломинки у вашому волоссі, ані краплинки крові, що скотилася по вашій шиї…

Ішла вистава «Дівчинка й ворони». Паула мовчала, потонувши в кріслі, підтягши коліна до підборіддя; дещо вона тільки тепер змогла зрозуміти. Дещо, виявляється, вона запам’ятала хибно — приписала виставі якийсь свій підлітковий сенс…

Усе-таки на сцені це було… значно сильніше. Хоч і тепер, у телеверсії…

— Ні, мій лорде, я б не хотіла йому казати, що сама позбавила себе життя… Це… непристойно, я б вас просила позбавити мене неприємного, ганебного вчинку…

Білий промінь прожектора згас. Заворушився в темряві зал — кінець першої дії. Хто там, у залі? Можливо, захоплена школярка Німробець?..

— Перервемось? — хрипко запитав Кович. Паула кивнула зі свого крісла, мигцем глянула на годинник — майже одинадцята…

— Непогана була вистава, — сказав Кович, дивлячись у згасаючий екран. — Шкода, що її… не збережеш. Те, що на плівці, — тінь…

— Просто знімали погано, з однієї точки, — відгукнулася Паула меланхолійно. — Оператор дурень… А телебачення взагалі ж може зберегти, якщо тільки…

— Ні чорта воно не може зберегти. Є незбережуване…

Паула образилась:

— Тоді все незбережуване, людина теж… зістариться, не допоможуть ні фільми, ні фотографії…

— Веселий у тебе настрій, — Кович підвівся, ніби для того щоб ширше розчинити вікно, а насправді, щоб краще бачити Паулине лице. — Розумієш… Не знаю, як твої психіатри, а я, як володар душ, скажу тобі цілком відповідально: ти не божевільна. І не надійся. З нервовою системою у тебе все гаразд…

— Ну якщо такі галюцинації — це тільки різновид норми… — Паула здавлено хихикнула.

— А хто тобі сказав, що це галюцинація?..

Паула мовчки вибралася з крісла. Підвелася, на щоках у неї горіли червоні плями:

— Я БАЧИЛА. До дрібниць. Форма нігтів… на ногах!.. Браслет, оцей! — Вона підняла руку, підсмикуючи рукав. — А потім… Там, виявляється, теліпається ганчірка. І як вони… поліціянти… на мене дивились… Мені примарилося, примарилося, прима…

Вона сама себе урвала. Підійшла до стіни, тицьнулась лобом у шпалеру.

— У мене теж було, — сказав Кович пошепки. — Коли я… коли ми робили «Дівчинку…». Так страшно… Звуки, шурхіт, страх перед землетрусом, чи от прокинуся завтра, а син у ліжку мертвий…

Згорблені Паулині плечі здригнулися.

— Але те, що ти, Пауло, розповідаєш, — це інше, — швидко сказав Кович. — Звичайно людям таке не ввижається.

Паула обернулася — червоні сухі очі вп’ялись у співрозмовника вимогливо й зло:

— Я ненормальна! З глузду з’їхала… через… — вона осіклася.

Кович промовчав, Паулі стало соромно. Такі докори кидають або в істериці, або через недоумкуватість.

— Пробачте. Я не те хотіла сказати.

Кович гмикнув. Підійшов до книжкової шафи, провів рукою по краю полиці, з огидою подивився, скільки пилу прилипло до пальців:

— Я, знаєш, наче відчув, що ти сьогодні з’явишся… І навіть приготував тобі «Першу ніч» Вічного Драматурга… Почитай, цікаво… Тільки фінал, м’яко кажучи, дурний.

Книжка лежала поверх інших — маленького формату, в темній палітурці з золотим тисненням. «В.