Марина та Сергій Дяченко - Печера

class="p1">Понад усе на світі їй хотілося подзвонити Тританові. Їй ТРЕБА було подзвонити Тританові — і аж тут з’ясувалося, що свого телефону, ні робочого, ні домашнього, він їй не залишив. Завжди дзвонив їй сам.

Вона бігала, виконуючи якісь доручення, добувала якісь матеріали, годину просиділа в бібліотеці, розшукуючи газетні статті про відому подружню пару дресирувальників тигрів; у неї дедалі дужче боліла голова. І очі пекли, наче засипані піском.

Учора ввечері поліційна машина довезла її до самого будинку; Стефана, перелякана, вискочила з ліжка. Перед цим дебелий лейтенант півгодини хитав головою, ретельно випитуючи Паулу про її ім’я, роботу, здоров’я й адресу; Паула мовчала і тільки зрідка вичавлювала крізь нервові сльози: «Здалося»…

Ганьба була майже так само величезна, як перед цим — страх.

Уранці вона ляснула Митика; і раніше траплялося, що вона лупцювала небожа, тому злякало її не Митикове ображене ревіння, а Стефанина реакція. Замість спалахнути й вибухнути, вона мовчки виставила ридаючого сина за двері й запитала, часто кліпаючи віями:

— Пауло, що з тобою?..

* * *

…Зйомка велася в нічному режимі, й тому світло на моніторі здавалося темно-червоним; по червоній вулиці йшла, наспівуючи, дівчина в джинсах, ішла й розмахувала пласким портфелем. Самописець на маленькому робочому екранчику креслив рівні темно-зелені зигзаги.

Людина в замшевій сорочці клацнула по клавіші, прокручуючи картинку вперед; дівчина закрокувала швидше, кумедно, наче в стародавній кінокомедії. Жвавіше поповз графік — так само умиротворено-одноманітний, схожий на спинний гребінь маленького ящера; людина в замші знов натисла на «Пуск».

Дівчина на екрані пройшла ще кілька кроків, потім стала.

Графік витягся в ниточку. Пряму, немов струна; прямо перед дівчиною звисало з ліхтарного стовпа щось, точніше, хтось; спостерігач бачив тільки босі ноги, які погойдувались у червоному світлі нічної зйомки.

Графік болісно, мов жива істота, смикнувся вгору. Графік метався, ніби самописець прагнув вирватися з рамок екранчика, втекти від цього жаху й почати своє власне життя. Графік із зеленого став червоним, осьова лінія його переповзла на три позначки вгору.

Дівчина на екрані закричала й кинулась тікати. Камера стрибнула, на мить випустивши її з поля зору, потім схопила зі спини — як вона мчить, шпортаючись і падаючи, а графік б’ється безладно, мов навіжений…

— Повторіть цей епізод.

— Вистачить, — людина в замші говорила крізь зуби. — Візьмете копію… показів.

— Чудова якість запису, прямо-таки без завад… У неї що, сенсор на тілі?

— Так.

— А-а-а… — В голосі співрозмовника відчувалася повага. — Який незвичайний пік, ви помітили? Мета-ритм…

— На сьогодні все. Даруйте, але в мене ще повно роботи.

— А-а-а, — знову повторив його співрозмовник. — Ну так, авжеж… Технічну частину показів я зіллю собі в машину, а, так би мовити, художня…

— Я закину вам диск. Контрольку.

— А-а-а, — повторив співрозмовник утретє. — Прощавайте, заздрю високій якості вашої роботи…

Людина в замші ніяк не відреагувала на комплімент; двері кабінету беззвучно зачинилися.

Тоді, сидячи перед темним екраном, він утомлено опустив голову на сплетені пальці.

І просидів так майже годину. І добре, що в цей час ніхто не бачив його обличчя.

(…Їх було четверо.

Власне кажучи, їх могло бути й більше. Ще здалеку, угледівши бетонну руїну й міркуючи, як бути далі, він знав, що ця зустріч відбудеться, однак сподівався, що тут удасться домовитися.

Тепер стало ясно, що ні, не вдасться.

І ця гладка жінка в хустці, що стоїть у дверях зі списом у руці. І цей безбровий, з випаленою сонцем лисиною, і цей молодик з самострілом, певно, син, і ще лобур з чорною пов’язкою на шиї, наче в жалобі по настирливих чужинцях, які в усі часи намагалися перейти тут межу, і по тих, хто ще спробує…

— Нам треба пройти, — сказав мандрівець, звертаючись до лисого.

Слова нічого не вирішували.

Ліворуч була скеля — майже вертикальна стіна з пучками колючої трави в негустих виїмках. Праворуч — узбіччя розбитої дороги, зарості чорних шипатих кущів і напіврозвалений бетонний будинок. Житло й контрольно-пропускний пункт одночасно.

— Нам треба пройти. Ми нікого не займали.

Слова були ширмою, прикриттям, яке дозволяло йому тягти час. Щоб устигнути оцінити відстань до молодика, і до лобуря з чорною ганчіркою, і зазирнути в дуло самостріла, і зрозуміти майже з розпачем, що ні, один стрибок тут нічого не вирішить, він занадто зручна мішень, і Махі теж…

— Іди геть, — красивим співучим голоском сказала товстуха зі списом.

Самостріл у молодикових руках перевів погляд з мандрівця на його супутницю й назад; маленька долоня, яку мандрівець стис надто сильно, стала вся мокра.

— Ні фіга, — задумливо повідомив хазяїн самостріла. — Прийшов — значить прийшов. І дівка теж. Дівка нам потрібна.

Лисий поморщився. Лобур вишкірився. Товстуха гмикнула, і мандрівець раптом зрозумів, для кого призначений дротик у її руці.

Щойно ці троє вирішать, що розмову закінчено…

Махі. Мокра долоня в його руці. Власне, для неї спис товстухи краще, ніж…

Він перевів дух.

Дивлячись здалеку на бетонну руїну, він припускав, що так може статися. Просто в нього не було вибору, бо повертатися…

Повертатися.

У принципі, якщо він повернеться й піде геть — йому можуть вистрілити в спину, а можуть і не вистрілити. Їх занадто цікавить Махі…

А їй повертатися аж ніяк не можна. Нема куди.

Наче прочитавши його думки, дівчинка міцніше стисла йому долоню; як би їй пояснити, що вона повинна кинутись на узбіччя? Раптово? Щоб очистити йому простір?..

Тепер він дивився на молодика.

На його палець, що лежить на спусковому гачку.

— Чи живцем?.. — міркував лобур.

Лисий знову поморщився:

— Не треба смороду…

Палець, що лежав на спусковому гачку, смикнувся. М’яз одержав наказ скорочуватися; очевидно, для молодика це був звичний рух, він натискав на гачок так само часто, як підносив ложку до рота…

Махі впала на узбіччя. Точніше, вона ще падала, відкинута грубо й різко, а мандрівець уже встиг кинутись на дорогу й відкотитися вбік, і там, де щойно відбилося на пилюці його тіло, цвіркнув здійнятий кулею фонтанчик.

Перший кидок.

Товстуха все-таки кидає свій спис — у нього, точніше, в те місце, де він щойно був. Молодик пересмикує затвор, лице перекошене; лисий і лобур кидаються одночасно — й заважають один одному.

Другий кидок.

На випаленому обличчі лисого — азарт мисливця. У лівій руці гак-кинджал, мандрівцеві відомий цей випад, якщо пощастить, нападник не просто розпорює супротивникові черево, але й витягує одразу гаком нутрощі…

Мандрівцеві здавалося, що він бачить, як тіло людини з гаком-кинджалом розмазується в повітрі. Сповільнена зйомка навпаки — мандрівець бачить його обриси не в тому