Марина та Сергій Дяченко - Печера
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона бігала, виконуючи якісь доручення, добувала якісь матеріали, годину просиділа в бібліотеці, розшукуючи газетні статті про відому подружню пару дресирувальників тигрів; у неї дедалі дужче боліла голова. І очі пекли, наче засипані піском.
Учора ввечері поліційна машина довезла її до самого будинку; Стефана, перелякана, вискочила з ліжка. Перед цим дебелий лейтенант півгодини хитав головою, ретельно випитуючи Паулу про її ім’я, роботу, здоров’я й адресу; Паула мовчала і тільки зрідка вичавлювала крізь нервові сльози: «Здалося»…
Ганьба була майже так само величезна, як перед цим — страх.
Уранці вона ляснула Митика; і раніше траплялося, що вона лупцювала небожа, тому злякало її не Митикове ображене ревіння, а Стефанина реакція. Замість спалахнути й вибухнути, вона мовчки виставила ридаючого сина за двері й запитала, часто кліпаючи віями:
— Пауло, що з тобою?..
* * *
…Зйомка велася в нічному режимі, й тому світло на моніторі здавалося темно-червоним; по червоній вулиці йшла, наспівуючи, дівчина в джинсах, ішла й розмахувала пласким портфелем. Самописець на маленькому робочому екранчику креслив рівні темно-зелені зигзаги.
Людина в замшевій сорочці клацнула по клавіші, прокручуючи картинку вперед; дівчина закрокувала швидше, кумедно, наче в стародавній кінокомедії. Жвавіше поповз графік — так само умиротворено-одноманітний, схожий на спинний гребінь маленького ящера; людина в замші знов натисла на «Пуск».
Дівчина на екрані пройшла ще кілька кроків, потім стала.
Графік витягся в ниточку. Пряму, немов струна; прямо перед дівчиною звисало з ліхтарного стовпа щось, точніше, хтось; спостерігач бачив тільки босі ноги, які погойдувались у червоному світлі нічної зйомки.
Графік болісно, мов жива істота, смикнувся вгору. Графік метався, ніби самописець прагнув вирватися з рамок екранчика, втекти від цього жаху й почати своє власне життя. Графік із зеленого став червоним, осьова лінія його переповзла на три позначки вгору.
Дівчина на екрані закричала й кинулась тікати. Камера стрибнула, на мить випустивши її з поля зору, потім схопила зі спини — як вона мчить, шпортаючись і падаючи, а графік б’ється безладно, мов навіжений…
— Повторіть цей епізод.
— Вистачить, — людина в замші говорила крізь зуби. — Візьмете копію… показів.
— Чудова якість запису, прямо-таки без завад… У неї що, сенсор на тілі?
— Так.
— А-а-а… — В голосі співрозмовника відчувалася повага. — Який незвичайний пік, ви помітили? Мета-ритм…
— На сьогодні все. Даруйте, але в мене ще повно роботи.
— А-а-а, — знову повторив його співрозмовник. — Ну так, авжеж… Технічну частину показів я зіллю собі в машину, а, так би мовити, художня…
— Я закину вам диск. Контрольку.
— А-а-а, — повторив співрозмовник утретє. — Прощавайте, заздрю високій якості вашої роботи…
Людина в замші ніяк не відреагувала на комплімент; двері кабінету беззвучно зачинилися.
Тоді, сидячи перед темним екраном, він утомлено опустив голову на сплетені пальці.
І просидів так майже годину. І добре, що в цей час ніхто не бачив його обличчя.
(…Їх було четверо.
Власне кажучи, їх могло бути й більше. Ще здалеку, угледівши бетонну руїну й міркуючи, як бути далі, він знав, що ця зустріч відбудеться, однак сподівався, що тут удасться домовитися.
Тепер стало ясно, що ні, не вдасться.
І ця гладка жінка в хустці, що стоїть у дверях зі списом у руці. І цей безбровий, з випаленою сонцем лисиною, і цей молодик з самострілом, певно, син, і ще лобур з чорною пов’язкою на шиї, наче в жалобі по настирливих чужинцях, які в усі часи намагалися перейти тут межу, і по тих, хто ще спробує…
— Нам треба пройти, — сказав мандрівець, звертаючись до лисого.
Слова нічого не вирішували.
Ліворуч була скеля — майже вертикальна стіна з пучками колючої трави в негустих виїмках. Праворуч — узбіччя розбитої дороги, зарості чорних шипатих кущів і напіврозвалений бетонний будинок. Житло й контрольно-пропускний пункт одночасно.
— Нам треба пройти. Ми нікого не займали.
Слова були ширмою, прикриттям, яке дозволяло йому тягти час. Щоб устигнути оцінити відстань до молодика, і до лобуря з чорною ганчіркою, і зазирнути в дуло самостріла, і зрозуміти майже з розпачем, що ні, один стрибок тут нічого не вирішить, він занадто зручна мішень, і Махі теж…
— Іди геть, — красивим співучим голоском сказала товстуха зі списом.
Самостріл у молодикових руках перевів погляд з мандрівця на його супутницю й назад; маленька долоня, яку мандрівець стис надто сильно, стала вся мокра.
— Ні фіга, — задумливо повідомив хазяїн самостріла. — Прийшов — значить прийшов. І дівка теж. Дівка нам потрібна.
Лисий поморщився. Лобур вишкірився. Товстуха гмикнула, і мандрівець раптом зрозумів, для кого призначений дротик у її руці.
Щойно ці троє вирішать, що розмову закінчено…
Махі. Мокра долоня в його руці. Власне, для неї спис товстухи краще, ніж…
Він перевів дух.
Дивлячись здалеку на бетонну руїну, він припускав, що так може статися. Просто в нього не було вибору, бо повертатися…
Повертатися.
У принципі, якщо він повернеться й піде геть — йому можуть вистрілити в спину, а можуть і не вистрілити. Їх занадто цікавить Махі…
А їй повертатися аж ніяк не можна. Нема куди.
Наче прочитавши його думки, дівчинка міцніше стисла йому долоню; як би їй пояснити, що вона повинна кинутись на узбіччя? Раптово? Щоб очистити йому простір?..
Тепер він дивився на молодика.
На його палець, що лежить на спусковому гачку.
— Чи живцем?.. — міркував лобур.
Лисий знову поморщився:
— Не треба смороду…
Палець, що лежав на спусковому гачку, смикнувся. М’яз одержав наказ скорочуватися; очевидно, для молодика це був звичний рух, він натискав на гачок так само часто, як підносив ложку до рота…
Махі впала на узбіччя. Точніше, вона ще падала, відкинута грубо й різко, а мандрівець уже встиг кинутись на дорогу й відкотитися вбік, і там, де щойно відбилося на пилюці його тіло, цвіркнув здійнятий кулею фонтанчик.
Перший кидок.
Товстуха все-таки кидає свій спис — у нього, точніше, в те місце, де він щойно був. Молодик пересмикує затвор, лице перекошене; лисий і лобур кидаються одночасно — й заважають один одному.
Другий кидок.
На випаленому обличчі лисого — азарт мисливця. У лівій руці гак-кинджал, мандрівцеві відомий цей випад, якщо пощастить, нападник не просто розпорює супротивникові черево, але й витягує одразу гаком нутрощі…
Мандрівцеві здавалося, що він бачить, як тіло людини з гаком-кинджалом розмазується в повітрі. Сповільнена зйомка навпаки — мандрівець бачить його обриси не в тому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печера», після закриття браузера.