Марина та Сергій Дяченко - Печера

— Вибачте, — сказала Паула пошепки.

Тритан підвівся, двома кроками подолав відстань, яка їх розділяла, опустився на бильце крісла й узяв Паулу за лице.

Вона було смикнулася, але відразу ж завмерла; тепла долоня лежала навскоси, від підборіддя до скроні, і подушечки пальців точно відшукали під шкірою тремтливу жилку.

— Легше? — запитав Тритан, ледь розтискаючи губи.

Паула ствердно опустила повіки.

— Пауло… Це ви мені, будь ласка, вибачте.

— За що?..

Він обережно провів долонею по її щоці. Затримався, ніби не зважуючись торкнутися знову; навіть на відстані Паула відчувала тепло його долоні. Тепло… і ще щось. Ледь відчутне поколювання.

— За що вибачити, Тритане?..

Він одвів долоню від її обличчя. Підвівся; Паула намагалася піймати його погляд, але Тритан старанно дивився вбік.

— Я… вас замучив. Вам треба відпочити… Я теж, зізнаюся, втомився, — він усміхнувся якоюсь не своєю, дивно вимученою усмішкою. — Я вам… подзвоню.

Паулі здалося, що він вагається. Мигцем, миттєво, ледь-ледь.

Він провів її до виходу — у мовчанні, і аж на самому низу широких, обсаджених фікусами сходів раптом торкнувся її рукава:

— Я вас засмутив, Пауло?

— Ні, — збрехала вона, прикидаючись безтурботною.

Тритан смутно покачав головою:

— Засмутив…

І обережно взяв її за зап’ясток; Паула здивувалася, відчувши дотик металу.

— Давно хотів, та все якось нагоди не було… Можливо…

Паула дивилася на свою руку; на зап’ясті тьмяно поблискував браслет білого металу, з карбованим візерунком, з острівцями темних шліфованих каменів.

— Це мені?.. — вона відразу засоромилася традиційно-кокетливого питання.

Тритан дивився не всміхаючись. Дивно дивився; їй здалося, що він зараз знову попросить пробачення. Незрозуміло за що.

— Мені буде приємно, Пауло… якщо ця річ принесе вам радість.

Вони стояли посеред широкого холу — наодинці, якщо не брати до уваги фікусів; Паула розгублено вирішувала, як їй висловити свою вдячність. Бо вона зараз справді була вдячна — не стільки за браслет, скільки за інтонацію. За дивний вираз зелених очей.

І вона придумала, як віддячити.

У Тритана була тверда гаряча щока. Губам аж жарко стало.

* * *

Інтерв’ю Ковича нагадувало двобій — Розганяй питав про одне, керівник Психологічної драми волів відповідати про щось цілком третє. Періодично Кович вимагав вимкнути камеру, і тоді в тісному кабінеті закипала гаряча, на межі лайки, суперечка — про що завгодно: про театр, про притулки для бездомних собак, про заборону варварських видів спорту, про жінок… Паула без діла чекала в кутку, і від нудьги її рятував тільки браслет, подарований Тританом.

Сьогодні ввечері її разів десять заздрісно спитали: звідки? Паула мовчала й загадково всміхалася; браслет зручно облягав руку, Паулі часом здавалося, що він теплий не від її тіла, а від власного, що він живий, що він гріє…

На годиннику було близько одинадцятої, коли Розганяй, червоний, однак цілком задоволений, подякував «люб’язному панові Ковичу» і відпустив Паулу додому; оператор уже тяг камеру в машину — з таким поважним і водночас злодійкуватим виглядом, наче на плечі в нього була свіжовикрадена наречена.

— Підвезете? — запитала Паула у водія, який увесь цей час сидів над розв’язанням одного-єдиного простенького кросворда.

Водій поморщився, глянувши на годинник:

— До перехрестя…

Паула погодилась.

Громаддя театру спорожніло, світло гасло; Паула стояла на краєчку тротуару, перед розкритими дверцятами машини, і з полегшенням думала, що на цьому її службові справи з паном Ковичем закінчено. Очевидно, назавжди, бо навряд чи лютий сааг коли-небудь відшукає її слід у Печері… Простіше знайти самотню волосинку в купі переплутаних ниток…

Вона подивилася в бік службового входу — і мимоволі, несподівано навіть для себе самої підняла голову.

Авжеж.

Всемогутній тиран знаменитого театру сидів на підвіконні високого третього поверху. За спиною в Ковича горіло тьмяне світло, і тому Паула, хоч як намагалася, не могла розгледіти в темряві його лиця.

«Ти не дивуйся, що я про все це говорю з тобою. Просто ти мене можеш зрозуміти, бо на власній шкурі…»

Паула зітхнула й одвела очі.

Можливо, вона прийде… місяців зо два, на наступну прем’єру. Підніметься на сцену, простягне йому квіти… Можливо, попроситься подивитись репетицію. Це цікаво, це навіть чудово, та тільки нової «Дівчинки й воронів» уже не буде ніколи…

— Гей, Пауло! Ти сідаєш?..

Знімальна група була в повному складі; не піднімаючи очей до вікна на третьому поверсі, Паула прослизнула у відчинені двері машини.

Полегшення. І — можливо — тінь розчарування. Тільки тінь.

Водій висадив її, як і збирався, на перехресті; міг би й до будинку підкинути. Якихось п’ять хвилин, три автобусні зупинки, ба ні, звертати не можна, треба скоріше доставити на студію цінну камеру з цінною касетою і цінного оператора як доважок. Розганяй же поїхав на власній машині; втім, Паула звикла й не ображалася. Тим більше що йти тут п’ятнадцять хвилин, вулиця безлюдна й зелена, ніч місячна, а ліхтарі горять яскраво, яскравіше за місяць…

Ліхтарі її підвели.

Наспівуючи й помахуючи дипломатом, вона бадьоро крокувала по вологому нічному тротуару, коли попереду, за темними лапами дерев, хитнулася тінь; Паула все ще наспівувала.

Тінь повільно проїхалася по краю газону, по тротуару, по клумбі; все ще помахуючи дипломатом, Паула раптом насупилася.

І підняла очі.

Тінь серед електричного світла: тінь падала від людського тіла, підвішеного за шию до ліхтарного стовпа.

Паула все ще стояла: її язик прилип до гортані.

Обличчя повішеного закривало довге темне волосся; повішений був жінкою. У тісних джинсах. Босоніж. І…

Паула спробувала втягти в себе повітря, але не змогла.

На короткому ремінці гойдалася під яскравим ліхтарем дівчина в її, Паулиному, одязі. Вона впізнала своє волосся. Вона впізнала свої власні ступні — здавалося, що неможливо за коротку мить усе роздивитись, але Паула побачила навіть БРАСЛЕТ на тонкому оголеному зап’ясті…

Від її крику загорілися вікна в сусідніх будинках.

Вітер бив у лице, вивалився, розкрившись, дипломат; з вищанням загальмувала випадкова пізня машина. Паула спіткнулася, впала, обдираючи долоні, підхопилася знову; там, на перехресті, заспокійливо світилася жовтим кабінка поста поліції.

— Дівчино?!

— Там…

— Що — там?

— Та-ам…

Її відпоїли якимись краплями. Дебелий переляканий лейтенант гладив її по голові, вмовляючи, як дитину; маленька патрульна машина повторила її шлях за дві хвилини.

— Де? Дівчинко, де?..

На ліхтарному стовпі погойдувалася, корячись примхам вітру, величезна рвана ганчірка.

На другий день вона пересилила себе, напружилась, зібралась докупи — і все-таки пішла на роботу.

Розганяй був задоволений — передача про Ковича мала вийти сильна; секретарка Лора довго розглядала Паулин браслет, а потім здогадалася глянути в лице — й одразу спохмурніла:

— Щось сталося?

Паула заперечливо хитнула головою.