Марина та Сергій Дяченко - Печера

— Дякую, — сказала Паула механічно.

Кович сів на підвіконня. Як він любить цю хлоп’ячу позу — літній, некрасивий, жорсткий чоловік…

— У нас уже немає часу… подивитися другий акт? — запитала Паула втомлено. Точніше, навіть не запитала. Констатувала.

— Ти любиш «Дівчинку й воронів», — пробурмотів Кович, дивлячись у ніч. — Як думаєш, я більше нічого путнього не поставив?

— Ну чому ж…

— Тільки не бреши, — Кович озирнувся, й Паула подумала, що отак він дивиться на своїх акторів, пильно, як змій на жабеня.

— Я не брешу, — сказала вона безнадійно. — Ви професійний, сильний…

— Ти розумієш, про що я запитав. Я більше нічого путнього… так ти вважаєш?!

По вулиці Кленів проїхала машина. Спалахнули й згасли білі фари.

— Так, — сказала Паула, сама дивуючись своїй сміливості. — Я думаю, нічого.

Кович мовчав; зараз він запропонує мені вимітатися, подумала Паула з жахом. А я тепер боюся темряви… Мені доведеться чіплятись до випадкових перехожих, знову вдиратися на поліційний пост…

— Зате «Дівчинка…», — сказала вона пошепки, — «Дівчинка й ворони»… ВЕЛИКА вистава. Ви могли б умерти на другий день після прем’єри… І все одно вас би пам’ятали… Довго. Дуже довго.

— Шкода, що я не вмер, — сказав Кович зі смішком. — Ти не думай, Пауло, що дуже мене вразила. Я й сам усе знаю.

Паула здивувалася:

— Так?!

— Так, — Кович знову дивився в темряву. — І в мене дещо є… Одна задумка. Щоб виправдати своє життя… після прем’єри «Дівчинки…». Бо що ж мені своїм розірваним шлюбом хизуватися?!

Знову зависла мовчанка; Паула дивилась, як поблискує в неї на зап’ясті білий з візерунком, тьмяний, стародавній на вигляд браслет.

* * *

…Вони довго каталися по кільцевій лінії; сиділи, забившись у далекий кут дерматинового дивана, ніби нема на світі ні ресторану «Ніч», ні кабінетів із затишними кріслами, ніби вони — двоє підлітків, яким ніде й цілуватись, крім як у безлюдному під’їзді. Паула говорила й говорила, а оскільки у вагоні стояв гуркіт тунелю, то їй доводилось нахилятися до самого вуха співрозмовника, притискатися до його плеча, ловити запах тонкого одеколону і тонкої замші…

— Пауло…

Її обіймали за плечі. Міцно, якось конвульсивно. Ніби крадькома. Ніби вони й справді діти, що зробили якусь капость, і горе, якщо у вагон випадково загляне директор школи…

— Пауло, не треба про це думати. Було, не було… привиділося… Просто не треба зараз думати. На наступній станції вийдемо й підемо куди-небудь, я що-небудь вигадаю…

— Ні, ще зупинку… Одну…

Миготіли станція за станцією: час згорнувся в кільце. Світ стисся, цілком умістившись у стіни вагона; нічого не було, крім круглих, мов очі, білих плафонів та блискучих білих поручнів, за які вчепилися десятки рук… Паулу загойдало, але результатом була не звичайна в таких випадках нудотна слабкість — ні, Паулу огорнув спокій, приємне запаморочення, наче від маленької дози хорошого спиртного…

— Ще зупинку… Одну…

А колись же вона була така сором’язлива. Сидячи у вагоні метро на дерматиновому диванчику поруч з однокласником — хіба б дозволила хоч за руку себе взяти?! Люди ж дивляться!..

Люди дивилися. Більше з цікавістю, ніж з осудом; Паула не розуміла, що з нею коїться.

— Ця депресія… Ці дикі дні… Мене відпускає, Тритане. Мене тільки зараз відпускає…

— Пауло, не треба про це думати. Я винен перед тобою — як же мені загладити провину?!

Його слова ковзали повз її свідомість. Вона чула тільки інтонації. Його губи рухалися, говорили… Губи…

Легковажність, лоскотно сказав у її голові шорсткий голос розуму. Легковажність, подумала вона погоджуючись. А що робити? Це просто життя… Не кидати ж його… бігти… мимо…

Вона втомлено заплющила очі. Якщо люди хочуть дивитися… нехай дивляться…

Ну чому їй ніколи раніше не спадала на думку ця щаслива ідея — цілуватися в метро?!

— Тритане…

Ім’я загинуло, придавлене гарячими губами; Паулу винесли з вагона… на руках. Аж коло виходу вона вивільнилася, злякано підвела погляд:

— Тритане, а це… добре?..

— Не знаю, — сказав він, не випускаючи її рук. — Не знаю, чи добре… Але інакше не можу. А ти?

У її вухах і досі співали тунелі; вона через силу всміхнулася:

— А в мене й так… усе життя… перевернулося догори дригом…

На поверхні світило сонце, неяскраве, прикрите серпанком, ніби абажуром; Тритан упіймав першу-ліпшу машину.

— Тритане, а чому ви… чому ти вчора не дзвонив?! Мені було…

— Пробач. Я більше не покину тебе з твоїми страхами… наодинці.

— А я не впевнена… може, я більше нічого й не злякаюся…

Вони висадилися на маленькій, неміській, цілком садовій вулиці; Паула погано пам’ятала, скільки разів повертала викладена з цегли стежка. Будинок стояв у глибині, віддалеки від дороги.

— Тритане, може…

Він обійняв її знову. І просто з’їв слова, вже готові зірватися з її вуст.

…У таку мить не можна бути при тверезому розумі.

Паула бачила світ клаптиками, уривками; була маленька кімната з плямами сонця на підлозі, потім сонце зникло, поглинуте темними запнутими шторами. Була жовта квітка, що, засихаючи у вазоні, тяглася пелюстками за вікно…

Були руки. Голос, що блукав десь на найнижчих сходинках регістру; слухаючи його, хотілося заплющити очі й попливти за течією. І Паула пливла.

Поряд з ліжком горіла висока кручена свічка. Ні страху, ні напруги; усе, що відбувається з волі Тритана, відбувається легко й природно. Нема про що турбуватися. Цілком віддати себе спокійним ніжним, усерозуміючим, неквапливим рукам. Розчинитися в голосі, все, що мучило, — забути… Добре це чи погано — вона подумає потім…

— Пауло… Таких, як ти, більше немає. Немає ніде, ти єдина, ти…

З усього одягу на ній лишився тільки білий браслет. На мить вона відчула наче збентеження: Тритан уловив її зніяковіння. Звідкись з’явилася велика легка ковдра й поглинула голу Паулу, вкрила, як сніг укриває поля. Паула витяглася; ліжко ледь відчутно пахло одеколоном.

Ні про що не думати. Цілком розчинитися…

— Пауло…

…Нескінченний зелений простір. Сині квіти зливаються з синім небом… Мчать назустріч, назустріч, назу… Ніби падає літак… Зараз завалиться, впаде у волошки, зараз…

— Пауло, нікого, крім тебе… не треба!!

Його низький голос раптом стрибнув на дві октави вгору, став напруженим і дзвінким, майже хлоп’ячим:

— Пауло!!

Її це так вразило, що вона не відчула болю.

* * *

…Десь на середині його розповіді вона захотіла відсунутись, однак він не дозволив. Притяг до себе міцніше, поклав долоню на лоба; його дотик, уже вкотре, погасив гарячкове тремтіння. Чи майже погасив.

— Мені якось важко, — вона придушено всміхнулася, — важко повірити… В одному клянусь — я не небезпечна для суспільства.