Мері Роуч - Вояки

причини його ніколи не призначали виконувати «далекосяжне спостереження», як називаються антитерористичні місії в глибині ворожої території. Такі місії, як він розповідає, пов’язані з перебуванням у схованках-норах[118], звідки спостерігають за якимось місцем, наприклад перехрестям: хто приїжджає і від’їжджає, скільки машин проїхало, у який час доби.

Я киваю, але розумію не до кінця.

— Щоб з’ясувати.?

— Чи треба скеровувати сюди бомби.

— Ага, — і як я сама не здогадалась.

Я питаю спецпризначенця-механіка, чи знає він щось про важливі операції, які зірвалися тому, що в когось було гостре харчове отруєння. Він відкинув саму думку про таке.

— У хлопців, яких добирають для таких операцій? Ні, такого з ними не трапляється. Їх не просто так добирають.

Коли він іде, Шеймас повертається до нас і каже:

— Ого. Думаєте, це один із методів добору спецпризначенців? Дати з’їсти зіпсованої їжі й подивитись, як людина з цим упорається?

Він жартує, але насправді десь 20 відсотків людей — це, як їх називає Ріддл, «несприйнятливі», вони можуть з їсти куплене у вуличного торговця севіче[119], запити його водою, і з ними нічого не станеться. Такі люди — цінний ресурс, звісно. Ріддлу цікаво, чи вживають спецпризначенці антибіотики та імодіум для профілактики перед виходом на завдання критичної важливості, чи, може, просто тихо терплять. Лікар із Сил спеціального призначення, звісно ж, у них свій лікар, щось казав про небажання звертатися по медичну допомогу, бо вони не хочуть втратити статус спецпризначенців.

І в Ріддла, і в мене багато запитань. На жаль, ніхто зі спецпризначенців на наше повідомлення не відгукнувся.

Може, треба розіслати ще одне повідомлення, пообіцявши відшкодування? Ріддл не радить цього робити. Каже, що люди вигадають будь-що, аби отримати гроші. Він розповідає, як деякі люди записувалися до нього на дослідження діареї, йшли в туалет і потім здавали йому контейнери для збирання аналізів з чудово сформованим калом усередині.

— Ще раз? — говорить Шеймас. — Я більше не розсилатиму про діарею. Досить із мене.

Хтось зі штабу Багатонаціональних об’єднаних оперативно-тактичних сил — Африканський Ріг[120] уже дав йому прочухана щодо змісту електронних розсилань.

Єдиним шансом для мене лишається їдальня.

Зріст Шеймаса Нелсона — шість футів і три дюйми[121]. Коли він витягує до межі шию, його голова витинається, як перископ. Зараз «перископ» піднято, він оглядає море чисто поголених облич у їдальні Кемп-Лемоньє. Він шукає обличчя, на яких росте волосся. Носити бороду[122] можуть тільки дві категорії чоловіків: спецпризначенці та цивільні підрядники, які хочуть мати вигляд спецпризначенців.

— Он там ваш хлопець. — Шия втягується. — Дальній кут, біля дверей.

Ми з Ріддлом підводимося з місць. Цього чоловіка ми бачили ще вчора, він виходив з крамниці. Навіть якби в нього не було бороди, впізнати в ньому спецпризначенця нескладно. Є чоловіки, які, щоб здаватися крутими, носять особливий одяг, їздять на певних машинах чи роблять собі татуювання. А є інші, такі як цей, кому для того, щоб випромінювати силу, свідомо нічого робити не треба, вона просто очевидна. Їхня сила природно зростає разом з пережитими випробуваннями.

А ще я бачила, як він заходив у заборонену зону.

Я чомусь ніяковію. Річ не тільки в темі. Тут річ у тому, як люди, схожі на цього чоловіка, впливають на оточення: ви раптом розумієте, яке все, чим ви так затято займаєтеся, жалюгідне. Що може бути жалюгідніше за писання про діарею? І як пояснити, чому я вибрала саме його?

— Шеймасе, ходімо зі мною, відрекомендуєте.

Шеймас чистить апельсин, шкірка спіраллю спускається на тацю.

— Не знаю, Мері, у школі зв’язків з громадськістю нас такого не вчили.

Я беру зі стола блокнот і диктофон.

— Зачекайте. — Шеймас явно тягне час, витираючи апельсиновий сік з пальців, один по одному. — Мені доведеться тиснути йому руку. Він мене вб’є.

Він притишує голос:

— Від вас самі неприємності.

Я підводжуся. Шеймас видає короткий, схожий на трель звук незадоволення і відсовує свого стільця.

Ми йдемо через кафетерій, немов знервовані школярі на танцях. Чоловік бачить нас, але виразу обличчя не змінює. Ми зупиняємося за два кроки від його стола, немов перед огорожею з колючого дроту. Шеймас рішуче ступає ще один крок:

— Не заперечуєте, якщо ми до вас ненадовго приєднаємося?

Чоловік береться за тацю:

— Я закінчив.

— Ми.

— Я вже йду.

Шеймас не здається:

— Маєте хвилинку, щоб відповісти на коротке запитання щодо напрямку вашої діяльності?

Напрямку діяльності! Я обожнюю Шеймаса Нелсона.

Чоловік зиркає на Шеймаса, на мене і знову дивиться на Шеймаса.

— Хто ви такі? — сказав, як чимось кинув.

— Я — офіцер у зв’язках з громадськістю, а вона — письменниця. Працює над розділом книжки, її цікавить, чи може діарея вплинути на успіх місії.

Тепер моя черга. Я виходжу з того, що чоловік — із Сил спеціальних операцій і що він знає, що ми це знаємо.

— Я хотіла запитати, чи не опинялися ви в ситуації, коли під час виконання завдання критичної важливості.— І раптом відступаюся. — Ну, діарею ж вважають чимось несерйозним.

— Це не так.

Він говорить тихо, і я не до кінця розбираю, що він каже. Щось про перебування в скрученому положенні в земляній норі. Він каже, що там, звідки він тільки-но повернувся, на якомусь безіменному «дальньому посту» в Сомалі, діарея в кожного. Можливо, це не перебільшення. У складеному Ріддлом огляді щодо захворювання на діарею в Іраку й Афганістані 32 відсотки респондентів указали, що опинялись у ситуаціях, коли не могли вчасно дістатися до туалету. А спецпризначенці в польових умовах хворіють удвічі частіше, ніж інші.

Він каже, що його звуть Кері. Запрошує нас присісти. Я кладу диктофон на видне місце, точніше, так, щоб його бачили ті, хто сидить із мого боку стола, тобто за контейнером зі спеціями.

Я хочу, щоб Кері описав ситуацію.

— А от коли ви... я хотіла сказати, коли якийсь снайпер сидить у засідці протягом... ну, скільки годин це може зайняти?

— Залежно від завдання. Ти сидиш і чекаєш, коли станеться щось, що може взагалі не статися.

— Зрозуміло, і, швидше за все, ви в якомусь селі й вам доводиться споживати їжу, приготовану в не дуже гігієнічний спосіб.

— Козлятину, — каже він.

Я вже чула про козлятину в сільській місцевості в Афганістані. Пригадуються фрази «обпалили шерсть» та «іншої обробки не було». Кері підтверджує, що антисанітарія — це даність.

— Ми в розвинених країнах, на жаль, не воюємо.

Кері каже, що він, на відміну від тих, про кого чув Ріддл, заздалегідь антибіотики чи імодіум не