Мері Роуч - Вояки

артриту, так званого «реактивного», — його розглядають як «постінфекційний наслідок». Якщо пацієнт може довести, що такий стан розвинувся після зараження шигелами, кампилобактерами чи сальмонелами під час служби, він може розраховувати на призначення допомоги. Ріддл прогнозує, що Міністерству оборони, можливо, доведеться витрачати на боротьбу з довготривалими наслідками харчових отруєнь стільки ж грошей, скільки воно витрачає на боротьбу з посттравматичним стресовим розладом.

Чому б не призначати антибіотики ширше? По-перше, існує проблема виникнення тривких до антибіотиків штамів, хоча з новими методами лікування, коли інфекція знищується протягом одного дня, ця проблема уже не така гостра — вважається, що для виникнення та розвитку тривкого до антибіотиків штаму не повинно вистачити часу. Можливо, тривожні результати нещодавнього дослідження, згідно з яким у мандрівників за кордон, особливо в Південно-Східну Азію, що лікували діарею антибіотиками, виявлено тенденцію до виникнення в товстій кишці колоній двох видів шкідливих бактерій, які після повернення мандрівника додому можуть поширитися по всьому місту. Обидва види шкідників можуть оселятися в кишках мандрівника ненадовго, самому мандрівникові проблем не створюючи, та вони небезпечні для людей зі слабшою імунною системою. Але, знову ж таки, із застосуванням нової методики, коли вживається одна доза, можливо, проблем не виникне.

Загалом цими питаннями переймаються в розвинених країнах. Того тижня, коли я повернулася з Джибуті, Всесвітня організація охорони здоров’я оприлюднила статистичні дані щодо смертності в світі від діареї: 2,2 мільйона людей. Тільки від бактерій ETEC за рік помирають від 380 000 до 500 000 людей. Діти піддаються особливо великому ризику, адже втрачають воду занадто швидко. Центр з контролю та запобігання захворюванням вказує, що серед дітей віком до п’яти років смертність від діареї становить 2195 на день — це більше, ніж від малярії, СНІДу та кору, разом узятих. (Фонд Гейтса фінансує зусилля флоту з розробляння вакцини проти ETEC.)

Між двадцятьма та тридцятьма роками Ріддл багато подорожував, він згадує, що свого часу був вражений розумінням однієї речі. Дуже багато в житті людини — можливості, здоров’я та довголіття — залежить від того, де ця людина народилася.

— Кому що випаде, — каже він.

Ми сидимо в його офісі, що міститься під лабораторією, в тому самому контейнері.

— А так бути не повинно. Не повинно важити, де саме довелося жити вашим батькам. — Він робить паузу, щоб перечекати ревіння двигунів літака, що злітає. У певний час дня таке стається щокілька хвилин. Це як робоче місце поблизу злітної смуги в Гітроу. Шум вщухає, і Ріддл веде далі: — Я пішов у медицину, бо хотів допомогти якнайбільшій кількості людей.

І коли я вже подумала, що він закінчив із серйозними зізнаннями:

— Вийшло так, що мені випало займатись діареєю.

У Кемп-Лемоньє існують короткі шляхи, та щоб по них ходити, треба хотіти, щоб вас підстрелили. Треба перескакувати огорожі з металевою сіткою заввишки 12 футів[116] зі спіралями колючого дроту, не зважати на таблички з написами «Стій! Охорона стріляє на ураження!», тоді ви швидко потрапите в заборонену зону. Кемп-Лемоньє використовується як опорний центр боротьби з екстремізмом у Північній Африці та Ємені. У забороненій зоні базується флот дронів, поряд із «морськими котиками» та іншими «привидами» із Сил спеціальних операцій, які то з’являються, то зникають на шляху до своїх засекречених місій.

От з ними я й хочу поговорити. Мене цікавить, чи може діарея бути загрозою для національної безпеки. Чим закінчилось би усунення Усами бен Ладена, якби хтось із «морських котиків» був вимушений боротись із силами крайньої потреби? Як часто харчові отруєння призводять до «провалу місії»?

Учора мені вдалося вмовити офіцера у зв’язках з громадськістю Кемп-Лемоньє, забавного і милого лейтенанта Шеймаса Нелсона, внести моє прохання про зустріч у щоденне розсилання електронної пошти. («.Мері шукає людей, які хотіли б поділитись історіями про те, як напад діареї вплинув на виконання завдання.») Тому що я не знала, як іще почати таку розмову. Хлопців із Сил спеціальних операцій впізнати легко — бороди, статура, ореал кам’яної всемогутності,— а от поговорити з ними не легко. Вони — дуже замкнена спільнота. Їх не зустрінеш у барі чи кафе. Жоден зі спецпризначенців не прийшов на ЛБГТ-вечірку з барбекю, не брав участі в регаті паперових корабликів на День незалежності. У спортзалі вони теж не з’являються. У забороненій зоні в них є власне обладнання і власні тренери.

— Вони звідти виходять, тільки щоб поїсти, — каже Ріддл.

Ми сидимо в офісі Шеймаса, чекаємо, коли прийде один із чотирьох людей, які відгукнулися на електронне повідомлення про діарею, що вже набуло поганої слави.

Шеймас киває:

— А ще — щоб украсти наших жінок.

Інтерв’ю сплановані одне за одним, один чоловік виходить, другий заходить, це надає контейнеру зв’язків із громадськістю рис тихої католицької сповідальні. Ми щойно слухали розповіді командира підрозділу прибережних катерів, які охороняють кораблі, що зайшли в порт Джибуті, від нападів, подібних до терористичної атаки на есмінець «Коул»[117]. Він показував нам маневри за допомогою Шеймасового степлера, який зображував «майно високої вартості» під охороною диспенсера липкої стрічки та контейнера з ліками проти алергії, що пересувалися, перекриваючи маршрути одне одного. Невчасна перерва на похід до гальюна могла залишити степлер вразливим для нападу. Навіть якби члени команди не залишали постів, їхня пильність притупилась би, «заклопотаність хворобою» — один із наслідків діареї, який військові не передбачили.

Подібну історію розповідає артилерист. Під час довготривалого вильоту з острова Дієго-Гарсії єдиний член екіпажу, що міг керувати захисним обладнанням літака, раптово покинув пост, щоб скористатися хімічним туалетом, і це — коли вони летіли над контрольованою Талібаном територією. Під час зворотного рейсу вихід із ладу одного з ущільнень у поєднанні з різницею тиску між камерами туалету призвели до виверження його вмісту в кабіну екіпажу.

— Будьте певні,— сказав чоловік з дуже серйозним виразом обличчя, — той синьо-брунатний «опад» мав сильний вплив на здатність штурмана концентруватися на виконанні обов’язків.

Чоловік, зустріч із яким призначена на 15:30,— відставний спецпризначенець. Татуювання на внутрішньому боці його передпліччя зображує якісь два металеві предмети, я не можу їх ідентифікувати і думаю, що це якесь знаряддя для бойових мистецтв. На запитання, чим він займався, коли служив, чую загадкове: «Лагодив усяке різне». Я сприймаю це як евфемізм, котрим позначено щось по-справжньому жахливе — прибирання свідків чи позбування тіл, хто його знає. Та в подальшій розмові виявляється, що чоловік — механік. Він лагодить різні речі. Предмети на татуюванні — то, виявляється, поршні.

На кожному завданні, куди відправляли його команду, у нього виникала діарея. З цієї