Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

- Як я втомилася, - картинно заплющую очі, ноги на диван закидаю.

Ох, як же я мрію виспатися хоч трохи! Ця мрія переслідує мене від дня смерті мами, хоча може й раніше. Батько завжди був консервативний, змушував вставати з півнями та працювати до знемоги, поки він свої молитви читає і службу ранкову веде.

- Знаю, як сильно тобі важко, але виходу немає. Одне прибережне поселення стало на бік ворога. Коморський віддав наказ магам і піхоті його знищити. Це було моє перше завдання, і мене змусили вбивати й жінок, і дітей. Невиконання наказу - зрада країни. Ти ж розумієш? Голову відріжуть не тільки нам із тобою, а й нашим рідним. Про цей закон ніхто з солдатів не говорить, але всі про нього знають, - з жалем пролунали слова Настасії в моїй голові.

- ВСТАЛА! - кричать на мене десь поруч і так здалеку одночасно.

Здригаюся всім тілом, стрімко встаю на ноги, але мене злегка хитає. Убивати власних людей? Що жителі села знайшли в цих сірих, раз пішли проти своєї батьківщини? Нехай вони були несповна розуму, але навіщо й дітей убивати?

- Що робити? - запитую тихо в Настасії, але дивлюся при цьому на противного сірого помічника головнокомандувача.

- Виконати наказ, дістати плани, а я... я спробую щось придумати, знайти вихід.

- За мною, - проричав сіренький, кинувши на мене ще один пильний погляд.

Голос Настасії тремтить, зараз зі мною розмовляє не впевнена чаклунка, а перелякана сільська дівчина. Ні, з таким настроєм нам із ситуації не вибратися. Беру себе в руки, гордо підіймаю підборіддя.

- Зроблю, - обіцяю Настасії, змушуючи Марата обернутися на мої слова.

Помічник дивиться ще більш проникливо, його погляд зупиняється на моїй руці, я стискаю зап'ястя цілим, побоюючись, що на шкірі видно мітку чарівниці.

- Час підтискає, дорога моя. Не знаю, як скоро мій загін зможуть помітити їхні солдати, - тим часом лунає в моїй голові.

- Ти дивно поводишся. Що ти приховуєш? - ми з помічником вийшли на верхній поверх, минувши поверх головнокомандувача.

Для себе зазначила, що варти біля його кімнати не було видно. Гарна можливість, але, на жаль, сірий невідривно стежить за мною.

- Ти вже бачила ці чортові плани? Благаю, скажи, що ти знаєш, як дістати їх! - у голосі подруги чути сльози.

Мовчу, не наважуючись сказати Настасії, що не маю жодного уявлення, як вони мають виглядати й де їх належить шукати. Помічник верховного монстра пішов коридором, відчинив двері в одну з кімнат. Тут усього троє дверей, але судячи з них, теж покої, хоч і не такі розкішні, як поверхом нижче. Він відчинив двері, пропускаючи мене вперед. З побоюванням зайшла в якийсь запорошений кабінет. Всюди книжки або розкриті, або акуратно складені в стопку. Схоже, сіренький займався читанням ночами. Поглянула на фоліанти із заздрістю, у нас удома була тільки одна книжка - збірка віршів і повчань Спасителя. Батько ще в дитинстві змушував її вчити на пам'ять, усі п'ятсот сімдесят три сторінки дрібним шрифтом. Чи варто зізнаватися, що я в цьому не досягла успіху і не пам'ятаю жодного рядка?

- Любава? - чую у своїй голові стурбований голос подруги, але не можу їй нічого відповісти.

Сіренький сів у крісло за столом, прибравши своє шикарне волосся за плечі. Моя брудна і розпатлана коса з його шикарними патлами ніколи не зрівняється. Чому, дивлячись на цього мужика, у мене з'являється чисто жіноча заздрість? Якби в нього ще груди були більшими за мої та стегна ширшими, я б уже йому в обличчя плюнула і з гучним криком "стерво" волосся повидирала. Не те щоб я так раніше робила, але з жорстокими загарбниками можна, так?

- Я так розумію, ця ваша "травма" - частина підступного плану? - оченята його дивилися на мене зле.

- Любава? - повторює подруга, поки я судомно чекаю моменту, щоб їй відповісти, і шукаю відповідні для цього слова.

- Або Вам просто подобається доставляти мені неприємності своїми витівками? - він підвищив голос, ніби я його ображаю своїм мовчанням.

- Мені взагалі подобається доставляти всілякі потрібні предмети, - на ходу вигадую, що б такого ляпнути, щоб одночасно зійшло за відповідь і своїй подрузі, і цьому сіренькому.

Чую, як скриплять його білосніжні зуби, мені б таку гігієну рота.

- Любава! Ти мене налякала! Часу майже не має! Можеш зараз їх дістати? Вони потрібні терміново, я постараюся тебе витягнути! Ці їхні машини, що виробляють темряву, розгорнули оберти! Не знаю, що буде далі, ми зазнаємо колосальних втрат! А ще голод почався, вся живність із лісів втекла через цю темряву...

Нервово стискаю руки, не звертаючи уваги на біль від опіків.

- Слухай сюди, жінко! Не знаю, звідки ти взялася тут, і що тобою рухає. Але невже ти думала, що зможеш так легко обдурити мене? - сіренький підвівся, впираючись обома руками в стіл.

- Ні, - відповідаю, якомога спокійніше.

Мене, що розкрили? Ні, цього допустити я не можу.

- Чим ти взагалі два тижні займалася? Любава! Ти хоч не повелася на цих монстрів, як жінки з того села?

Настасія впадає в нервову істерику і видає мені цікаву додаткову інформацію. Це що, все село вбили через баб, які збожеволіли від красивих сірих личок?