Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

- За кого ти мене взагалі приймаєш?! - вигукую зло, від однієї лише думки, що вона посміла про мене так думати.

- За легкодоступну сільську бабу, яка мало не з розбігу в ліжко до нашого головнокомандувача залетіла! Хоча щось тут не в'яжеться, щоб наш монстр сам тебе до себе в ліжко покликав! Ти ж... страшна!

- Ну, ти хлопцям завжди подобалася, - почала відмовлятися подруга.

А нічого що в нас тут війна, життя родичів на волосині висить? На її думку, виходить, що я настільки тупа? Ну не взяли мене в чаклунки, і що?! Просто я готую добре, а цей їхній монстр серед монстрів усе ніс відвертає від моїх страв! Ось і сьогодні жодної ложечки не з'їв, скотина! Уже сподіваюся, що скоро ця тварюка з голоду здохне!

- Я?! - крикнула на весь голос, з обуренням стискаючи від злості кулаки!

- Ти! А хто ще? Товста і... брудна! Тільки на одну ніч від нудьги розважитися й можна! Може, і мене розважиш? - з іронічною посмішкою запитує на краю моєї свідомості помічник головнокомандувача.

- Ти остання наша надія, Любаво! Тож сподіваюся, що ти не забудеш, навіщо тебе послали! Мені потрібен точний час, мені пора повертатися за лінію фронту. Коли ти зможеш дістати плани?

- Сьогодні вночі, опівночі, - відповідаю невпевнено.

До мене доходить, що я сказала щось не те лише тоді, коли звертаю увагу на дивний вираз обличчя сіренького Маратика, точніше вже лілового, бо його щоки чомусь колір змінили.

- Добре, я чекатиму на тебе біля підніжжя гори рівно опівночі. Я прийду раніше, зв'яжуся з тобою, будь готова! - почула слова Настасії й, нарешті, відчула, як зап'ястя, на якому стоїть її мітка, перестало боліти.

Шикарно, і що мені тепер робити? Здається, цей сіренький щось мені казав, але я зовсім не слухала, зайнята розмовою з Настасією.

- Мені можна йти? - запитую нерішуче, перервавши наше тривале мовчання.

Він киває, я повертаюся до дверей, але мене зупиняє його оклик.

- Візьми, - каже, простягаючи якусь позолочену баночку, як для мазей.

Нерішуче беру її, але, коли наші пальці торкаються одне одного, він здригається і поспішно відсмикує руку. Якесь погане почуття викликала ця дія і погляд, який за нею йшов.

- Що це? - перепитую дещо загальмовано.

- Залікує твої опіки, - відповідає Марат, якось аж надто пильно дивлячись на мене.

Здається, час робити ноги, тож швидко повертаюся, натискаю на ручку дверей, і ледве не спотикаюся від кинутої мені в спину фрази:

- До зустрічі вночі.