Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

- Що тут відбувається? - крикнув він так різко, що бабки застигли та втупилися на нього.

Далі він моментально знайшов винного, зрозуміло, ним виявилася я, що ховалася за спинами трьох сіреньких хлопців.

- Твоїх рук справа? - запитує в мене із грізним наїздом.

- А чому відразу я? - обурююся, вилазячи з-за свого симпатичного захисту.

- А хто ще?

Це він про що? Я взагалі зразкова дівчина була, проблем нікому не створювала, поки не знайшлися на мою душу хворі на всю голову генерал і головнокомандувач. І як понеслося, закрутилося, я сама від себе такого не очікувала.

- Ви що не бачите, тут дебати ведуться, про користь вітчизняної та іноземної уринотерапії!

Ох, як сказала, так сказала! Бабки однозначно оцінили й почали знову сперечатися.

- Чого? - перепитав сіренький.

- Уринотерапії! - підвищую голос, ніби тупому пояснюю всім зрозумілі речі.

Бабки в тон мені кивають, мовляв, як він такий важливий медичний термін не знає! Якщо говорити повну маячню, то з упевненістю в голосі та кам'яним обличчям, тож махаю в бік Арфія.

- По вашому ж кухареві видно, що він уринотерапією користується!

Киваю так, мовляв, це звичайнісінькі й усім зрозумілі речі. Головне, стоїть наш кухар зі спущеними штанами, а поруч пара наших бабць в одних нічних сорочках: роздяглися через спеку. От і забігали очі Маратика: з кухаря на мене, потім знову на кухаря, потім на не надто одягнених бабусь, далі до абсолютно незворушної варти й в результаті зупинилися все ж таки на мені.

- Тепер ще раз, але по-людськи, - попросив він зі страждальним обличчям.

І це він мене "по-людськи" просить говорити? Та щоб його все життя однією лише уринотерапією лікували, загарбник бісів!

- Я руку обпекла, вони мене лікувати уринотерапією хочуть, - виставила свою руку в бульбашках перед ним.

Чоловік подивився спочатку на мене, таку безневинну, потім чомусь на штани кухаря і ще більше посірів.

- Ви, - махнув рукою на бабусь і кухаря, - за роботу живо! І щоб я більше не чув про вашу цю уринотерапію!

Нічого так фантазія у нашого не до мужика, працює! Давлю посмішку, хмурюся, мовляв, боляче, працювати не можу. Може хоч вниз відправить, у нашу камеру?

- Ти, - не дуже ввічливо ткнув він у мене пальцем, - за мною.

Мені нічого не залишалося, як піти слідом за Маратиком. Йшов він нарочито повільно, по дорозі перевіряючи роботу всіх стражників у будівлі. Мені навіть цікаво, а куди він власне мене веде? Невже їхній монстр серед монстрів дізнався, які я чутки про нього пустила? На язиці парочка слів крутиться, які яскраво описують те, у що я знову вляпалася. Поняття не маю, як буду викручуватися.

- Любаво, ти мене чуєш? - чую в голові голос Настасії та спотикаюся на сходах.

- Усе гаразд? - запитує заступник, замість того щоб допомогти піднятися.

- Так, - відповідаю йому сухо.

Сіренький монстр мене поглядом окидає і далі йде у своїх справах. Мені залишок дня за ним хвостиком ходити?

- Любаво! Як я рада тебе чути! Уже думала, що ти померла, не знала, що й робити! - чую знову Настасію і знову спотикаюся, щоправда, цього разу не падаю.

Маратик знову розвертається і цього разу мовчки дивиться на мене з докором. Посміхаюся натягнуто, опускаю очі, шморгаю носом, плечима знизую - мовляв, дурепа дурепою, на кожному кроці знайду перешкоду. Чоловік зітхнув, повернувся і пішов далі. Іду за ним, тільки тепер за стінку тримаюся. Ех, дати б йому зі спини чимось важким. Така можливість пропадає сірому під хвіст! До речі, а він у них є? Судячи з амуніції їхнього монстра, хвіст є, а так і не скажеш. Подивилася уважніше ззаду на штани Маратика - вільні, може й справді хвіст є. Хоча на голому головнокомандувачу такої цікавої особливості я не помітила.

- Як ти там? Важко? Ти в нас сильна, з усім упораєшся! Лінія фронту за ці два тижні зсунулася на п'ять кілометрів, тож, щоб налагодити зв'язок, довелося пробиратися в тил. Ферер не хотів допомагати піхотою, довелося, прикриваючись загоном магів, самій сюди пробиратися.

Чути цю інформацію було цікаво, так і хотілося висловитися з приводу одного жахливого генерала, але при сіренькому не можна. Ми піднялися на другий поверх, цього разу Маратик захотів перевірити роботу дідів, а я слідом мишкою крадуся.

- Любава? Ти взагалі можеш говорити? - нарешті здогадалася про причину мого мовчання  чаклунка.

- Ні, - шиплю якомога тихіше, трохи відвернувшись до вікна.

- Що "ні"? - несподівано запитує сіренький, швидко обернувшись.

- О, ні! - ляпнула перше, що на думку спало дуючи на руку.

Ми якраз уже біля дідусів стояли, він у них щось з'ясовував щодо меблів, які ті навіщось забирали з поверху вниз. Присіла на диван із блаженством, надто відвикла від нормальних меблів. Скрипуча канапа в медичному блоці в штабі вже здавалася давно забутим раєм. Маратик оченята свої красиві знову примружив недобре так, що одразу зрозуміла, час змінювати тему.