Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

ні віт, Щоби всевіддавати — і не мати Нічого, окрім світу. Тільки світ Пече, болить — і слів не розуміє Ні там, де обрій, ані тут, де все. Самотність і печаль — щока німіє, Та хтось колись і зцілить, і спасе Самим мовчанням — чи дощем крізь нього: До щему, до пелюстки на воді… Вдаєш, що спиш, ховаючи тривогу, — Як вперше, як востаннє, як тоді… «Гостра пам'ять лягає кістьми…»
Гостра пам'ять лягає кістьми, покриваючи суглинки кров'ю, І рудішає вовк, що над ранок біжить через степ. Буде внесено викуп — травою, красою, любов'ю: Це ж не сонце, а куля, яка розколола вертеп. Не вітайся зі мною… Втечи — і уникнеш полону. Або зважся прожити імення моє і мене…. Тонко мічена зав'язь страшного серпневого гону На сузір'ї Стрільця передпліччя мої розімкне… Хтось згадає, а хтось засумує… Болітиму крильми, Бо ж не вивершу всього — ні словом своїм, ні теплом… Будь для мене хранитель, храни мене вічно і вільно, Не вертаючи болю своїм невідплаченим злом… «Смуга прибережної роси…»
Смуга прибережної роси, Де припливу — кликане і гнане. Камені валують, наче пси, Золоті зализуючи рани. Бог морів пісками оберіг, Шумовиння дав, навчив вмирати. Але пес не пустить на поріг Навіть голос до своєї хати. Все перетриває і збагне, Навсібіч жбурляючи слиною, А тоді горлянку розчахне Місячної смуги голизною. «Скидаю місяць на вовчу стежку…»
Скидаю місяць на вовчу стежку, Щоб вурдалаку спокійно спати… Маленька відьма, сную мережку: Єднаю мряку і запах м'яти… На білу ружу чарую мужа, На ружу синю — малого сина, По хмарі піду, могилу зрушу, Посію в землю дрібну мачину… У чорних крилах — велика сила: Пітьму впіймаю, у ніч зав'яжу… Зроблюся жінка для тебе мила — В солодку купіль до тебе ляжу… Ти будеш спати в землі, не в хаті, Не будеш мати ні слів, ні тіла… Я ж дику душу на землю струшу: У чорних крилах — велика сила… «Відпочинок назовсім. Горбаті осінні вовки…»
Відпочинок назовсім. Горбаті осінні вовки Перейдуть небесами і кануть у магму при сході. Опадатиме листя, як сни, берегами ріки, І чекатиме сніг, вже готовий до зустрічі лодій… Хоч не в лодіях суть, а у тих, хто посміє піти… Самовидці душі золоті й каламутні зі споду. Перевізник в човні… Та не він мене кличе, а ти, Обіпершись чолом на холодну, як камінь, воду… «Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі…»
Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі, Де розгойдані птиці — і з ранки вода цебенить. Де русалки надтяті, а кожна — довіку пропаща, Де над місяцем чорним висне чорне прокляття, де мить Має вічність століття. Вертаюсь сюди із нізвідки В позачасся своє, ніби в темну озерну глибінь. І нікого нема, окрім мене і мертвого свідка, Ну, хіба десь далеко сумує за вершником кінь.