Жослін Сосьє - Дощило птахами

— Це через дитину, — каже Марі-Денеж.

Він дмухає на рубчик, пестить його, цілує, потім згортає шкіру над ранкою. Усе зникає, минуле може спати спокійно.

Повільно він прослизає туди, де на нього чекає Марі-Денеж, вдихає запах моря й землі, пригладжує букетик тремтячими пальцями, вкриває його теплим подихом, потім підводить голову й бачить, як Марі-Денеж усміхається, гукаючи його, — і він повертається до аромату її волосся, лягає на неї.

Тоді починається довге злиття тіл — у їхньому випадку незграбне, адже вони немолоді, не мають достатньо досвіду. Проте вони поволі знаходять свій ритм. Ноги, язики, тіла сплітаються, заколисуються у глибоких хутрах. Проте вік швидко дається взнаки, дихання важчає, у випадку Чарлі — виривається лютими поштовхами, і тіла змушені знесилено роз'єднатися, розщепитися, простягнутись паралельно одне одного.

І для Чарлі, і для Марі-Денеж злягання — це щось далеке, чого вже, напевно, не буде.

— У тебе була дитина?

Голос Чарлі тремтить. Авжеж, він хотів би підбадьорити її, втішити, загоїти рани, проте у голосі Чарлі — своя рана, біль чоловіка, скаліченого старістю.

— Так, це було давно.

— Хлопчик? Чи дівчинка?

— Не знаю, мені не сказали.

— А ще діти були?

— Гадаю, ні... Разом із кесаревим мені видалили матку.

Марі-Денеж лагідно тулиться до Чарлі, намагаючись угадати його думки.

— Дякую, — каже вона, знаючи, що він запитає, чому.

Він не питає.

Вона пояснює, що ніколи не знала ні поцілунків, ані обіймів, — лише поквапні контакти на сходах або в кущах, коли піднімають спідницю, а чоловік прагне скінчити чимшвидше — то один із пацієнтів, то санітар її віку (молодий або старий), одначе вона не скаржиться, бо завжди любила «стук-стук».

— «Стук-стук»?

— Ми інших слів не знали.

— І ти любила... «стук-стук»?

— Ще й як! Навіть коли брали силою, завжди знаходила задоволення. Проте мене ніколи не цілували, не пестили.

— Отже, це вперше?

— Уперше, і це набагато ліпше за те, як я собі це уявляла.

— Обіцяю: я цілуватиму тебе стільки, скільки схочеш, ти отримаєш всі згаяні поцілунки, мільйони цілунків, мільярди, трильйони пестощів!..

— О, для цього нам доведеться довгенько пожити!

— А що заважає?

— Пообіцяй, що не торкнешся до тієї бляшанки, поки є я!

— Обіцяю.

— Пообіцяй, що не допустиш мене до бляшанки, поки є ти!

— Обіцяю.

— Навіть у найгіршому випадку, навіть якщо я благатиму — обіцяй!

— Обіцяю.